Одним из авторов, которые проповедовали в своих произведениях доброту и отзывчивость, был Василий Макарович Шукшин. Это был человек с разносторонним талантом: актер, режиссер, писатель. От всех его творений идут душевная теплота, искренность, любовь к людям. Однажды Шукшин сказал: «Каждый настоящий писатель, конечно, психолог, но сам больной». Вот этой-то болью за людей, за их порой пустую и никчемную жизнь проникнуты рассказы Шукшина.
Мне нравятся рассказы Шукшина. Они короткие, понятные, интересные, в них много точных и красочных высказываний. Рассказы «Чудик» и «Срезал» входят в сборник «Беседы при ясной луне». Само название сборника говорит о некоей дружеской беседе о жизни, любви, природе. Рассказы Шукшина написаны простым разговорным языком, который передает особенности речи персонажей. В своих произведениях Шукшин продолжает традиции русской классической литературы: Толстого, Гоголя, Горького. Его герои из народа, простые люди, но в них есть какая-то изюминка.
Так Шукшин показывает нам новый тип героя. Это «чудик» (в сборнике даже есть рассказ с таким названием). Эти чудики похожи на героев Горького, но они ближе нам, потому что жили не так давно. Чудики Шукшина - это люди, которые создают «праздник души», живут просто, естественно, не делая другим зла. Окружающие воспринимают их как ненормальных, потому что они могут выкинуть какой-нибудь фокус. Таковы герои рассказов «Чудик», «Микроскоп», «Срезал». Но их стремление сделать «людям как лучше» постоянно натыкается на стену непонимания, отчужденность, даже враждебность. Я думаю, что это происходит потому, что каждый по-своему понимает, «как лучше». Им вот кажется, что так будет лучше, а другим людям - нет. Вот поэтому «чудиков» так и зовут. Таково, например, столкновение в рассказе «Чудик» главного героя с женой брата Зоей Ивановной, за что-то невзлюбившей Чудика. А ведь он просто добрый и веселый человек. Шукшин хочет нам показать, что люди равнодушны друг к другу, они чужие друг к другу, черствы и не хотят помочь. Те же, кто пытается объединить людей, становятся «чудиками», почти сумасшедшими.
1 ассоль была очень мудрой но скованной девочкой и мнение автора к героине было очень жалостливое
Татьяна Ларина-простая провинциальная девушка. Татьяна любила природу, катание на санках. "Верила пересказам простонародной старины", "Беспокоили ее приметы". Русская природа, няньки, обычаи, и сделали Татьяну "русской душой".
Все може статися. Селфі, які ми робимо, увічнюючи себе, коханого (або кохану), у вигадливих позах та на найрізноманітніших об*єктах, ну просто ні в яке порівняння не йдуть з пересічними нудними фото, де родина з напруженими обличчями дивиться в об*єктив і чекає, доки з нього «вилетить пташка». В крайньому разі, на цих обличчях вони зображують посмішку, але здебільшого це вельми серйозні постаті, одягнені у все найкраще, що мають.
Так, родинні фото мають небагато спільного з тими, які ми робимо з самих себе на фоні розкішних інтер*єрів або екзотичних пейзажів. Але чому, чому вони є такими дорогими й милими нашому серцю? Думаю, що старі родинні фото – це привіт нашим нащадкам від наших предків, це біографія родини, це, якщо хочете, машина часу, зв*язок часів. Це передана атмосфера епохи, в якій цікаво все – від фасонів суконь до меню на святковому столі вашого дідуся або й прадіда.
Старі пожовклі знімки ми завжди розглядаємо з насолодою. Адже наше життя скороминуще, а те, що вчора нам здавалося вічним і непорушним, завтра стає лише спомином. Сімейні фото з роками стають лише більш цінними, адже з ними ми можемо повернутися в минуле.
Тож нехай буде селфі, воно з часом теж буде для когось родинним надбанням, реліквією. Але й сімейні фото мають зайняти почесні місця на шпальтах вашої галереї.
«Я народився вільним, як вітер...» (за твором Вольтера «Простак»)
Просвітництво кінця XVIII — початку XIX століття називають літературною епохою, що сколихнула літературне життя. Це був початок виникнення сентименталізму як напряму в літературі, з'явився новий жанр, що продовжує свій розвиток і донині, — це філософська повість. Серед засновників нового жанру був і Вольтер — відомий на той час письменник-гуманіст. Неперевершені за змістом і філософським осмисленням твори Вольтера й досі хвилюють читача, а висловлювання з них увійшли до світової скарбниці афоризмів.
Філософська повість «Простак» вирізняється серед інших творів насамперед тому, що письменник чи не вперше зображує красу почуттів головних героїв, співчуваючи їм. У своєму творі Вольтер намагається визначити мірило добра й зла в суспільстві. Цим мірилом для нього стала свобода людини, а її має гарантувати держава в особі короля. Хоча дія відбувається за часів правління Людовіка XIV, суть стосунків і конфліктів належить до феодальних порядків узагалі. Вольтер розвінчує релігійний фанатизм, оскільки саме під егідою церкви відбувається насильство й брутальне нехтування людськими життями.
Простак — головний герой твору, юнак, вихований у племені гуронів, який з дитинства ввібрав простоту ставлення до навколишнього світу, бо закони природи були законами його життя. Він зауважує: «Я завжди щиросердно кажу те, що думаю, як і роблю все, що захочу». Безперечно, що він знає ціну слова, розуміє, що за словом має бути відповідний вчинок, але він не може осягнути тих умовностей, що панували у французькому суспільстві. Щиро покохавши Сент-Ів, Простак не розуміє тих перешкод, що стають на його шляху, адже все просто: вони кохають одне одного і повинні бути разом.
Через підступність святих отців молодий Гурон потрапляє до в'язниці, саме там він знайомиться з Гордоном, який навчив його мислити, розуміти суть речей. Юнак ніби губка всотував знання і мав природній дар не тільки розуміти, але й аналізувати їх, пропускаючи через усвідомлення добра, доброчесності. Після тривалих бесід, обговорень Гордон дійшов висновку: «...я зміцнював лише забобони, а він слухає лиш голос природи». Та це й зрозуміло, бо слова Простака «Я народився вільним, як вітер...» — тому підтвердження.
Через сприйняття світу Простаком Вольтер показує облудність правлячих верхів. Гурон потрапляє в різні кумедні ситуації: кілька годин стоїть у воді, очікуючи хрещення, бо записано в Біблії, що має прийняти хрещення у воді; вимагає від священика, щоб той теж сповідувався перед ним, — так записано у Святому письмі; простодушно не розуміє, чому не можна потрапити до королівського палацу, адже в нього нагальна справа. Однак саме така простота розкриває французьку дійсність з її саркастично-смішним, лицемірним, цинічним, до відчаю нелюдяним укладом життя.
Врешті, Вольтер порушує питання про першопричину зла: де його коріння, де точка його відліку? І це вже не філософські роздуми на тему добра й зла, а викривальна й соціально значуща концепція існуючого режиму, оскільки всі злочинні дії сильних світу освячуються церквою, підтримуються нею, «узаконюючи беззаконня». Злочин по-різному сприймається Простаком і вельможами, і коли Сент-Ів зізнається у своєму гріхопадінні, що врешті призводить до трагічного кінця, Гурон зауважує: «...злочин може бути вчинено, тільки якщо в ньому бере участь серце; а ваше серце віддане доброчесності й мені».
Майстер оповіді й філософських узагальнень, Вольтер відкрив ще одну сторінку розвитку літератури, присвятивши її звичайній людині, яка намагається пізнати світ із позиції добра.