Аналіз вірша "Чари ночі". Рік написання «Чари ночі» — 1904 Збірка: «З журбою радість обнялась». Літературний рід «Чари ночі»: інтимна лірика. Жанр «Чари ночі»: романс (він став популярною народною піснею). Вид лірики «Чари ночі»: інтимна (любовна). Провідний мотив «Чари ночі»: захоплення красою життя й красою кохання. Віршовий розмір «Чари ночі»: чотиристопний ямб. Римування «Чари ночі»: перехресне Тема: скороминущість людського життя, тимчасовість життя людини на землі; момент кохання. Ідея: утвердження кохання як найважливішого в житті людини, як сенсу життя; заклик насолоджуватися життям перед обличчям тлінності; гімн природі й красі. Лірична оповідь у творі ведеться трьома особами: автора, ліричного героя, тебе. У вірші наявне обрамлення. Поезія побудована на паралелізмах. Образи: людей: ліричний герой — закоханий; Фауст — людина, яка хоче повернути минуле; примарна кохана; міфологічних істот: боги; природи: солов’ї, весна, шумляче море, земля, лист, квітка, струмок, зорі у воді, хмари, туман, верби п’яні; предметів і явищ: поцілунок, мить життя, струни золоті, бенкет весни, дзвін чарок, бажання, холодні груди. Символічні образи: солов’ї (символ весни, кохання); іскра (символ душевної енергії, завзяття); бенкет весни (символ буяння природи й життя); Фауст (символ неповоротності минулого, минущості, марності намагань). Композиція: вірш складається з 12 куплетів-чотиривіршів, при цьому починається й закінчується однаковим катреном (прийом обрамлення): (І) сміються-плачуть солов’ї, закликаючи кохати — (II) заклик не дивитися в майбутнє, а радіти цій весні — (ЛІ) заклик залишити свій сум, думки і горе й улити душу в шумляче море — (IV) заклик ловити мить життя і в мріях закохатися — (V — VI) картини розлитості кохання в природі — (VII) заклик горіти, бо життя — мить, а смерть — вічність — (VIII) заклик рухатися, на лагодити струни золоті під час бенкету весни — (IX) заклик сміливо йти на свято квіток, кохання, снів і млості — (X) попередження про тлінність усього — (XI) передбачення про майбутнє бажання повернути дні минулі, як цього прагнув Фауст, чого не вдасться зробити, бо над «нас — боги скупі, глухі й нечулі» — (XII) повтор першого катрену. Художні засоби «Чари ночі»: «Сміються, плачуть солов’ї» — антоніми. Також використовуються метафори, анафора, епітети. Ліричність поезії «Чари ночі» посилюється влучними метафорами («тут ллються пахощі густі, там гнугься верби п’яні», «сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями а груди», «…уся земля тремтить в палких обіймах ночі»);персоніфікованим образом весни, яка завжди була символом молодості, краси, оновлення («весна іде назустріч нам», «весна бенкет справляє»). «Чари ночі» — філософська поезія, в якій поет закликає цінувати кожну мить короткочасного життя. Треба подивитися на природу, чари весни, на солов’їв — і кохати, мріяти, віддавати свою любов, тепло душі іншим, поки є час і можливість. Вірш став прекрасним романсом, гімном життю й любові.
У мальовничому куточку нашої держави, на Чернечій горі, спить вічним сном наш Великий Кобзар. Знизу несе свої води могутній Дніпро, а з гори видно і «лани широкополі», і милу серцю Україну. Як мріяв, як заповідав.
Майже все своє життя Шевченко прожив за межами Батьківщини, але ніколи не забував її. Не забував він і своїх земляків – українців. Образи України й рідних людей змальовані в усіх його творах.
Уже в ранній творчості Шевченка перед нами постає козак-лицар, наділений надзвичайною силою та мужністю, непримиренний у боротьбі. Гордий, сильний, як лев, козак був гідним прикладом для наслідування. Була колись і слава, і воля, але все це в минулому:
Було колись панували,
Та більше не будем.
На місцях славетних боїв чорніють могили, а над «лицарськими синами» панують злії люди»:
…скрізь у славній Україні
людей у ярма запрягли
Пани лукаві».
Немає більше зелених садочків – повсихали, біленькі хати – повалялись, «ставки бур’яном поросли», а люди «німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». Кобзар докоряє українцям за бездіяльність, пасивність.
У своїй знаменитій поемі «І мертвим, і живим…» митець засуджує українське панство й перевертнів за те, що вони цураються України, своїх «братів незрячих гречкосіїв», зневажають українську мову, культуру, низько схиляються перед чужими:
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра.
Кобзар закликає не цуратися рідного народу, мови.
Лише коли збудуться всі поетові бажання, коли обіймуть «найменшого брата», тоді настануть для України найкращі часи, і «світ тихий, невечірній ясно засіяє».
Закарбуймо у своїй пам’яті рядки зі славнозвісного твору, бо й ми є адресатом послання, спрямованого у вічність.<span> </span>
Образ Мирослави «Захар Беркут» — оусоблює не лише ніжність і кохання, а й відвагу та мужність. Цитатна характеристика Мирослави наведена в іншій статті. «Захар Беркут» образ Мирослави Мирослава — головна героїня повісті І. Франка «Захар Беркут», дочка боярина Тугара Вовка. Головна героїня закохана в Максима Беркута. Риси характеру Мирослави: а) сердечність; б) доброта; в) скромність; г) ніжність, вміння кохати д) порядність; е) вірність. є) Вольові риси: готовність віддати життя за щастя народу і за коханого; сила волі; мужність. «Захар Беркут» характеристика Мирослави Становище героїні у повісті Мирослава — дівчина-русинка, дочка боярина Тугара Вовка. При народженні втратила матір; виховувала її проста селянка, змалку привчаючи дівчину до всякої роботи. Життєві умови, оточення, принципи і прагнення Мирослава зростала духовно багатою, незалежною, але зовсім не знала життя, була обмежена у спілкуванні з людьми (тому й не підозрювала про темні справи батька). Звідала виховання (навчилася володіти зброєю, бути витривалою). Головне для Мирослави — бути вірною собі, завжди діяти так, як підказує сумління і серце, тому дівчина виступає проти батька на боці тухольців, стає справжньою патріоткою, має розвинене почуття справедливості. Вона не осквернила свого роду, рідної землі, не зрадила, як її батько, а стала на праведний шлях боротьби з ворогом. Тип характеру, риси вдачі Мирослави У Мирослави ніжне серце, але водночас вона — жінка-воїн: єдина з жінок брала участь у небезпечних ловах на дикого звіра. Смілива, вольова, потрапивши в смертельну небезпеку, не розгубилася. У боротьбі тухольців з монголами дівчина виявляє себе справжнім патріотом, мужнім, розумним, кмітливим воїном. Вчить тухольців робити смертоносну зброю — метавки, сама бере участь у бою. Найяскравіше її основні риси характеру проявляються у конфлікті між батьком-боярином і тухольською громадою. Дізнавшись, що батько —зрадник, Мирослава відмовляється від нього й переходить на бік тухольської громади. Життєва доля Мирослави Доля Мирослави, безумовно, трагічна. Дівчина любить батька, прагне врятувати його честь, повернути на шлях єднання з народом, але це їй не вдається. Вона не знаходить йому виправдання, бо через нього гинуть сотні невинних людей. Мирослава покохала простого хлопця, який в очах її батька був хлопом. Близькими їй стали Тухольщина та її мешканці. Вона намагається врятувати з полону Максима, не задумуючись, що буде з нею самою. Виступає проти рішення Захара Беркута розбити ворогів до останнього, вбивши при цьому й сина. «Замість батька дала їй доля брата … і мужа …» Максим і Мирослава отримали благословення від Захара Беркута. Портрет, зовнішність Мирослави Портрет змальовано народно-поетичними засобами. Її тонкий стан порівнюється з тополею; вона «звинна, як вивірка», «рум’яніється, як рута», в неї «чорні, палкі очі». Тухольці, милуючись нею, говорили (характеристика іншими персонажами): «От дівчина! Тій не жаль би бути мужем». «Дивна дівчина! — думалось йому (Максимові) раз по разу, — такої я ще й не видав ніколи!» «Дівчино! Чародійська появо! — скрикнув він (Максим), вдивляючись у неї напів з тривогою, а напів з глибоким поважанням. — Хто ти, і хто прислав тебе сюди з такими вістями? Бо тепер я бачу, що ти не можеш бути Мирослава, дочка Тугара Вовка. Ні, ти, певно, дух того Сторожа, котрого звуть опікуном Тухлі.» Мова героїні багата, пересипана епітетами і порівняннями. У висловлюваннях Мирослави любов, поєднана з почуттям власної гідності. Ставлення автора до Мирослави Автор ставиться до своєї героїні з любов’ю і повагою. Він зачудований нею, пише, що все в ній зливалося в таку «дивну чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову, той довіку не міг забути її лиця, її ходи, її голосу».
Література, особливо якщо говорити про нашу, вітчизняну українську
літературу, має безліч героїв, які викликають інтерес і симпатію. Далеко
не завжди ці герої володіють якимись високими людськими якостями,
зовсім не обов’язково вони повинні викликати бажання наслідувати їх
приклад. Тим не менш, дуже часто такі герої опиняються улюбленими по
іншим причинам. Так сталося і зі мною. Моїм улюбленим героєм стало
головна дійова особа твору Ярослава Стельмаха під цікавою назвою
«Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера» – Сергій Стеценко.
Мені
дуже сподобалося саме цей твір. Він добре розповідає про дитинство, про
пригоди хлопців у часи, коли весь світ навколо настільки цікавий і
захоплюючий і коли так хочеться дізнатися якомога більше корисної
інформації про весь цей світ. Такий стан і ставлення до життя абсолютно
нормальний, логічний і послідовний. Дитинство створено саме для того,
щоб пізнавати світ навколо, черпати з нього інформацію, вчитися думати і
робити правильні висновки щодо життя. Головна дійова особа твору веде
розповідь від першої особи, а саме це Сергій Стеценко, який пройшов дуже
захоплююче дитинство зі своїм другом Дмитром Омельчуком. Саме з цієї
причини мені і сподобався цей герой – він займався тим, чим і потрібно в
його віці. Думається, що всі ті пригоди, які сталися з ним в його
дитинстві, стали для нього в цілому надзвичайно корисними, справили
істотний вплив на його подальший розвиток і дуже допомогли в
майбутньому.
Втім,
варто відзначити, що діти, як і дорослі люди, бувають дуже різними.
Серед них зустрічаються і негідники, і ті, хто обманює, псує своїх
близьких, робить їх життя більш складним. Дуже багато серед людей і
брехунів. Якби головний герой твору був таким, він ніколи і ні за що б
мені не сподобався. Але він таким, звичайно, ніколи не був. Навпаки,
Сергій був чесною і відкритою людиною, він не боявся визнавати
реальність і вже точно нікого сильно не обманював. Крім того, йому та
його другові Дмитру також було притаманна й інша надзвичайно важлива
якість – вони були людьми дуже сміливими. В кінці твору, коли виник
ризик утоплення того, хто розігрував їх і хотів налякати, вони зовсім не
зникли де б то не було, вони сміливо кинулися йому на допомогу, тим
самим практично врятували його життя. Сміливі люди завжди викликають
симпатію, а тому це теж можна записувати в переваги Сергію.
У кожному літературному творі можна виділити певних людей, які
викликають симпатію й інтерес. Але серед всіх їх найбільш улюбленим мною
героєм є Сергій Стеценко. Він володіє безліччю корисних людських
якостей, а тому й викликає таке приємне ставлення