<span>Он был счастлив дома, до выписки к барыне. Он был счастлив от
любви к Татьяне. Герасим был счастлив когда подобрал и выходил
собачонку. Он был счастлив когда ушёл от барыни домой. Так что, какой
год для Герасима был наиболее счастливым, я не могу сказать, поскольку у
барыни он служил, по-моему, года три, не более.
</span>
Хамелеон,толстый и тонкий,лошадиная фамилия.
Байрон
увійшов у світову літературу яскравим новатором, вільним, сильним поетом. У
першому періоді творчості Байрона ще немає оригінальності. Він наслідує Бернсу.
Вірш «Хочу дитиною бути я вільною» написано в наслідування цьому шотландському
поетові. Ліричний герой бажає порвати зі світом, титулом, товаришами і з усім
родом людським, так як не може жити серед рабів. Він хоче злитися з природою,
де все «гармонійне і немає брехні».
Сильний вплив на Байрона надали поети епохи Класицизму і
Просвітництва. Романтизм поета позначається не в запереченні класицизму, а у
відтворенні його. Йому близька форма класичних віршів, наприклад, «На смерть
майстра Фокса». У тематичному відношенні перші вірші Байрона – про рідний дім,
школу, університет, любов, а також переклади творів давніх авторів.
Другий період позначається у Байрона самим значним твором –
«Паломництво Чальда Гарольда». У сучасників він мав фантастичний успіх. Цей
твір відповідає заповітним сподіванням сучасників, в ньому порушені найболючіші
питання часу. У поемі відбилися настрої розчарування, які широко поширюються в
Європі після краху волелюбних ідеалів французької революції. Загальною темою
поеми є трагедія післяреволюційної Європи, чий визвольний порив завершився
пануванням тиранії.
В основу твору ліг розрізнений щоденник записів Байрона в
подорожі. Але є єдиний стрижень, сполучна ланка – образ головного героя.
Художник перебував ніби на зламі двох епох, його погляди суперечливі. Байрон
більше сучасників зберігає спадкоємність з естетикою класицистів, освічених
ідеями 18 століття. Вона виражається насамперед у тому, що поет був
прихильником мистецтва розумного, ясного, насиченого думкою і надав прямий
моральний вплив на читача. У цьому сенсі Байрон був ворожий романтичній
концепції мистецтва.
<span>
У «Паломництві Чальда Гарольда» Байрон наслідував класичним канонам. Автор
уважний до відтворення високих, героїчних сторін дійсності, осмислення в
класичному світлі минулого і сьогодення. Поема відрізняється піднесеністю
поетичного словника і образної системи. Тоді чому ця поема – шедевр романтичної
літератури? Тому, що сучасники Байрона зіткнулися з новим, незвичним явищем. Їх
вразив вигляд головного героя, якого не знала класична література. Він не був
схожий на героя класицизму. Слабкий, грішний, у всьому зневірений, Чальд
Гарольд відправився в далеку дорогу, слухняний лише покликам серця. У нього
немає задумів і завдань. Але мандрівник стає свідком гноблення, боротьби.</span>
Завдяки прийому подорожі ми бачимо страждання Іспанії,
громадянську війну в Албанії, Греції. Все це описується в романтичній
живописній манері, з великою кількістю літературних відступів, вносить в поему
пристрасно-ліричний тон, шаленість у вираженні емоцій.
Байрон завжди вимагав правдивості в зображенні явищ . До кінця
свого життя він був справжнім патріотом Англії. Всією своєю творчістю він
доводив необхідність боротьби з насильством і злом. Поет завжди виступав за
свободу вибору, дій кожної людини. Ніхто так, як він, не показував характер
людини в її глибоких суперечностях.
<span>
У своїй творчості Байрон торкався психологічних та суспільних питань. Поет став
для своїх читачів зразком чесності і незалежності. І зараз Байрон продовжує
залишатися для нас мудрим наставником.</span>
Папа приходит вечером уставший и голодный. Он с работы. Мама прибегает взъерошенная и сердитая. На ней тяжелые сумки и все хозяйство. У бабушки вязанье, но свитер такой скучный, что бабушка то и дело над ним засыпает. Если бы в их жизни остался хоть малюсенький кусочек сказки из детства, то все их мелкие взрослые неприятности показались бы ерундой рядом с чудесами и волшебством. Увы! Так уж устроены взрослые – только получат паспорт, или диплом, или свидетельство о браке, так тут же все сказки из головы вон. Впрочем, не у всех.
Есть такая профессия – сказочник. Этим людям никакие дипломы не могут выбить фантазий из головы. Сказочники от всех нормальных людей отличаются, зато между собой похожи. Джеймс Барри, автор «Питера Пэна», например, очень похож на Александера Милна, автора «Винни-Пуха». Не лицом, конечно. Оба они родились в Англии. (Англия, между прочим, – одна из главных волшебных стран в мире. Именно там раньше жили волшебные существа – эльфы и феи, с ними запросто каждый человек мог встретиться. Потом феи разлетелись по сказкам мира, а в сегодняшней Англии их раз-два и обчелся).
Джеймс Барри сначала хотел быть полезным взрослым и писал взрослые книги, пьесы и умные статьи. Ну точно как Александер Милн. А по выходным он от статей отдыхал, гуляя с сыном Дэвидом в Кенсингтонском саду. Тут-то и обнаружился его уникальный талант – помнить детские чудеса, слышать волшебные заклинания и видеть фей. «Прогулочные» истории он записал. Ну точно как Милн про Винни-Пуха. Но подарил Барри эти истории не одному сыну Дэвиду. Как раз в это время у писателя появилось еще несколько ребятишек – дети его погибшего друга, которых он взял не только в свою семью, ной в историю о Питере Пэне. Так получилась книга, прославившая его на весь мир, – «Питер Пэн и Венди». Что тут началось! Всех охватила такая любовь к Питеру Пэну, что ему даже памятник поставили на родине – в Кенсингтонском саду! Дэвид и его новые братья и сестры, подрастая, стали забывать сказки, однако другие дети в Англии и в Европе не захотели расставаться с Питером Пэном и феями. Да и сам Джеймс Барри, даром что взрослый, не умел забывать чудеса. Так появилась еще одна история про Питера Пэна – только не продолжение предыдущей, где рассказывалось о его приключениях с Венди, а наипервейшая история, – про то, откуда берутся дети вообще и такие волшебные дети, как Питер Пэн, в частности. И про самую первую девочку, которая встретилась с Питером Пэном – про Мейми. И про то, как давно это было, – уже почти никто не помнит. Впрочем, и сам Джеймс Барри давно это записал. Наверное, даже дети Дэвида и его названых братьев и сестер с тех пор успели стать дедушками и бабушками. А Питер Пэн так и не вырос. И не состарился. Самая первая история его жизни и приключений называется «Питер Пэн в Кенсингтонском Саду». Долго добиралась эта сказка до нас. Но для волшебства нет границ. Теперь книга Джеймса Барри про маленького мальчика, ставшего волшебным, – ваша.
