Символ життя й Батьківщини (за поезією А. Малишка «Пісня про рушник») Поезія А. Малишка «Пісня про рушник» нагадує мені монолог сина, який знаходить найніжніші слова, щоб висловити любов до рідної матусі, подяку за її любов і турботу: Рідна мати моя, ти ночей не доспала, Ти водила мене у поля край села, І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, І рушник вишиваний на щастя дала. Вражає те, як авторові вдалося у невеликому за розміром творі вмістити стільки тепла та ніжності до найріднішої у світі людини. На життєвих дорогах героя супроводжує вишитий матір'ю рушничок, який став його оберегом, додавав сил, наснаги у важкі часи, бо ...на ньому цвіте росяниста доріжка, І зелені луги, й солов'їні гаї, І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, І засмучені очі хороші твої. На українських рушниках зазвичай широка гама кольорів, але переважають у них два кольори: червоний і чорний. Здавна відомо, що червоний означає любов, а чорний — печаль. Бо саме з таких складових, як любов і щастя, радість і журба, злети й падіння складається людське життя. Ці почуття органічно поєднуються, переплітаються, як нитки на маминому рушничкові. Я візьму той рушник, простелю, наче долю, В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров. І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю: І дитинство, й розлука, і вірна любов. Читаючи вірш, ми розуміємо, що поет любив свою матір, свій рід, свою Україну. Мені здається, що рушник для ліричного героя є своєрідним символом «українськості»: адже у ньому закодовані найрідніші для кожного українця поняття. Недарма «Пісня про рушник» стала народною, її люблять і часто співають. Думаю, що її дуже важко перекласти на іншу мову. <span>Мені дуже подобається «Пісня про рушник» своєю ліричністю, задушевністю, теплом, мелодійністю. А ще тому, що змушує замислитись над вічним, оспівує найпрекрасніші почуття: любов до батьківського дому, до рідного краю, до матері. Думаю, ця пісня завжди чаруватиме слухачів своєю неповторною красою.</span>
Павло Судак, або,
як його назвав автор, Павлусь – це не просто юнак, це щось більше. За декількома
його мужніми подвигами можна судити, що він – справжній герой. Заради своєї
молодшої сестри той не злякався потрапити в полон до татар, більше – вчити їхню
мову. Павлусь розумів, що без його помочі сестрі не дістатись до дому
самотужки. Він – захисник рідної землі, тому що абиякий невдаха не поїхав на
пошуки своїх рідних, по дорозі захищаючи себе від гострого ножа та швидкої
пулі. Без сумнівів, Павлусь – герой.
Давніх русичів я уявляю міцними, кремезними, з орлиним поглядом. Ходили вони статечно, з гідністю тримаючи голову. Хода була некваплива, тиха, вони сторожко дослухалися до всіх довколишніх звуків: ворог міг з'явитися будь-якої миті. І взагалі, слід пам'ятати, що тоді мирного часу майже не існувало. Якщо й були хвилини радощів на честь якоїсь події чи свята, то все одно мали бути ті, хто пильнував за спокоєм своєї общини чи навіть просто своєї сім'ї.
Наші пращури шанували свою родину, особливо старших, з великою повагою ставилися до природи, поклонялися їй, мали своїх богів, що уособлювали сили природи. Головним богом був для них — Дажбог, а допомагали йому Коляда — мати Сонця, Перун — бог грому й блискавки, Сварог — бог світла, Стрибог — бог вітрів.
Мені здається, що ми б могли багато чому повчитися у наших предків, особливо стосовно природи. Ми так сплюндрували землю, що вона починає ображатися на нас. А те, що земля — свята, її не можна бити, плювати на неї, — це залишилося в повір'ях та приказках. Нам частіше треба згадувати наших пращурів, пам'ятати їх життєву мудрість. Бо досвід, який дійшов до нас із глибини віків , допоможе нам краще жити в цьому прекрасному, але ж складному світі.