<em>Сочинение на тему "Мой любимый учитель-учитель пианист"</em>, или можно так
<em>Сочинение на тему "Любимый учитель-пианист"</em>
Остання молитва Маргарити
<span>( за трагедією Й.В. Гете «Фауст») </span>
<span>Світає… Теплі промінчики сонця відчайдушно намагаються обійняти цілий світ – і небо, і землю. Довкола тихо, гарно, спокійно. Правда, тиша якась незвичайна, чужа. Вона захоплює тебе з усіх сторін, наче намагається здушити, наче ти ніхто і ніщо… Останні декілька днів моїми добрими товаришами були пацюки. Як досить уважним слухачам, я їм розповідала все, що наболіло – свої думки, гріхи, покаяння. Але тепер навіть ті маленькі нещасні істоти покинули мене… А там, за вікном так вільно і до болю красиво… Довкола відчувається аромат щойно народженого дня, я чую його навіть тут, у цій гнилій ямі. Останнім часом, я була вже змирилась з долею, проте цей світанок, ця природа пробудили в мені жагу до життя. Як не хочеться помирати молодою! Стільки втрачених днів і нічого, нічого – сама пустота! На душі тільки зла глибокого рів, але ж я у принципі і не жила! </span>
<span>Життя проминуло швидко не залишивши по собі нічого хорошого. </span>
<span>Оглядаюсь назад – невже я жила? Невже я існувала? І яку користь я принесла у цей блакитноокий світ? Погубила матір, брата, дитину і зрештою себе… Чому? Мабуть, достовірно це відомо одному Богові. Єдине, що я можу сказати в своє виправдання, єдине, що я покладу на іншу шальку терезів, єдиний аргумент: « я кохала…» Дивно, стільки гріхів, а причина одна – кохання. Це чудове і водночас жорстоке почуття, яке вже не одне тисячоліття зводить з розуму людство… Проте, в мені відразу ж виникає суперечність. Одна сторона каже: «Для чого й для кого страждати?» А інша сторона втопила свої переконання у його очах… Ось так і існувала з янголом і звіром у душі, проте, може це два звіри ? Або обидва янголи? Хоча, це вирішувати не мені… </span>
<span>А що ж кохання? Ох Фауст, Фауст моя ненаписана історія життя. Незважаючи ні на що, я не шкодую ні про жоден момент проведений поряд з ним. Він моя радість і найсильніший біль, мій янгол і демон, який освітив моє життя, затьмаривши його… </span>
<span>Довгі мої думи. Ось уже й полудневе сонечко ліниво скочується близько до заходу, але до сутінок ще далеко. Осінь… Золоті та багряні вишивки на благородних листочках струнких дерев. І чисте вечірнє повітря, і виняткові пейзажі – все там, за гратами… І чому я раніше так мало милувалась природою? Правду кажуть, тільки втративши починаєш розуміти справжню цінність речей, їх сутність… Отак живеш, не думаєш, не дбаєш, не цінуєш, а лише літаєш у пухнастих хмаринках мрій. І тільки тоді, коли в спину дише пані з косою починаєш відчувати вагу кожної години, кожної секунди… Зникає вся колишня безтурботність, дитячість. Кажуть, що жити шкідливо, бо від цього вмираєш. Але в моєму випадку все зло мого життя я зможу розсіяти лише покаянням. Незважаючи ні на що я не одна, я з Богом. І саме щира молитва зможе врятувати мою душу від пекельної пітьми, яка от-от проковтне мене. Пальці судорожно складаються у пучок і малюють у повітрі хрест: «Во імя Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь. </span>
<span>«Отче наш, що єси на небесах, що ведеш своєю праведною рукою нас, грішних людей по тернистим стежках віри і правди цього химерного і заплутаного світу. Нехай святиться ім’я Твоє, нехай буде царство Твоє, як на небі так і на землі. І хай засяє воно у серці кожної праведної людини свічою добра і людяності. Хліб наш насущний, дай нам сьогодні. А як я не заслужила, то віддай його біднішим і нужденнішим, проте чистішим душею від мене. І прости нам провини наші, як і ми прощаєм винуватцям нашим. Святий Боже, помилуй мене, бо согрішила я і каюсь я. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого, від всього зла, яке чатує на наші незміцнілі душі. Бо Твоя Сила, і Слава навіки вічні. Амінь.» </span>
Одним из главных героев комедии Н. В. Гоголя "Ревизор" является <span>Иван Александрович Хлестаков. Хлестаков - это мелкий чиновник из Санкт-Петербурга. о семье ничего автором не сказано, про наличие финансов сказано,что оно было проиграно одному капитану. до последней монетки. Что касается положительных и отрицательных черт. то Хлестаков - это скорее отрицательный герой. Он обманщик, это проявляется в том,что он выдаёт себя за другого чиновника, и пользуясь этим - берёт у всех взаймы денег - это говорит и о жадности Ивана Александровича. так же.стоит отметить,что для этого человека любовь - ничего не значит. Это мы можем пронаблюдать из сцены,когда он сначала говорит.что любит дочь городничего. потом тут же о том. что его жену. а потом просит руки дочери и благословления родителей,получая его - уезжает вообще. Этот человек предпочитает смеяться над людьми, над их пороками,высмеивать их, при этом - у него у самого этих пороков не меньше. Понятие честь, гордость, честность - для Хлестакова такие понятия не существуют. нельзя не отметить. что Хлестаков так же ещё и трус! Это проявляется в сцене знакомства Холестакова с Городничем.</span>
Самая першая рыса майстэрства любой п'есы заключаецца ва ўмельстве аўтара выбраць спецыфічны, востры канфлікт, правесці яго паслядоўна з пачатку і да канца, так, каб ён запомніўся нам, чытачам і гледачам, калі пастаўлены спектакль. Падобны канфлікт у Купалавым творы ёсць. Ён скразны: Мікіта Зносак прыстасрўваецца да пераменлівых абставінаў, хоча выжыць пры любых уладах і ўладарах і таму трапляе ў незвычайныя сітуацыі, другія ж героі ці аказваюцца яго хаўруснікамі-аднадумцамі(Дама, Спраўнік, Поп), ці не прымаюць яго прыстала савальніцтва, выкрываюць яго прайдзісвецтва і галавацяпства (Янка Здольнік, Алёнка, стары Гарошка і нават маці Гануля). Канфліктуюць людзі сумленныя і несумленныя, патрыёты свайго краю і адрачэнцы ад роднага, нацыянальнага, святога і светлага. Гэты канфлікт трьшае нас у пастаянным напружанні і зацікаўленасці: а што будзе далей?, чым гэта ўсё закончыцца?
У камедыі асабліва чытач хоча бачыць пастаноўку герояў у адпаведныя смеху сітуацыі, хоча над няўдалымі персанажамі шчыра пасмяяцца. Калі гэтага няма, дык п'еса сатырычнага і гумарыстычнага зместу ніяк не ўспрымаецца. Трагічна-смяшлівых сітуацый у «Тутэйшых» шмат. Яны і ў пачатку п'есы, калі герой чакае саноўных гасцей, вучыць матулю ветліваму і культурнаму абыходжанню з імі (каб і гаварыла амаль па-французску, і адстаўляла нагу, вітаючыся, і г.д.) і далей, калі вучыцца ў настаўніка Спічыні аратарскаму майстэрству, а затым спатыкае чырвоных, маршыруючы пад рэвалюцыйную мело-дыю на месцы з чырвонай стужкай на дрэўку. Але самая «пікантная» сітуацыя атрымліваецца ў канцы п'есы, калі Мікіту Зносака прыходзяць арыштоўваць чырвонаармейцы. Незвычайнасць сітуацыі і яе трагікамічнасць заклю-чаецца ў тым, што ён яшчэ не паспеў схаваць падабраныя па дарозе дадому пісталеты, вядро патакі, якой разжыўся пад час рабавання крамы. Вось ён «трымае за рулькі» зброю і бяжыць да дзвярэй. Вось апраўдваецца перад чырвонаармейцамі, калі яны пытаюцца, што ў ягоных руках: «Гэта... Гэта... ваша чырвоная благароддзе... гэта... як яно... качарэжкі! даліпан, качарэжкі!», Яго вядуць у каталажку, алеён, па-дзіцячамунаіўна, па-клоўнску няўдала і смешна спрабуе выкруціцца з трагічнай сітуацыі і просіць, каб яго не забіралі ў турму — тады ён пойдзе разам з чырвонымі «забіраць Варшаву», Не ўдалося выкруціцца! Мы смяемся спачатку, але затым хочацца плакаць, бо няўжо на нашай зямлі нарадзіліся такія недарэкі? Няўжо гэткімі могуць быць людзі?
Магутным сродкам раскрыцця характараў і стварэння «сітуацыі смеху» становіцца ў п'есе мова герояў. Так, напрыклад, Мікіта Зносак, які лічыць сябе даволі адука-ваным, дзяржаўным чалавекам, чыноўнікам, любіць казырнуць замежнымі словамі («візыта», «мамзэль»), канцылярызмамі і палітычнымі тэрмінамі («чыноўніцкае становішча», «становішчаабавязвае», «новаяпалітычная сітуацыя», «кар'ера», «пэўныя крыніцы», «беларускае асэсарства»). Але ад яго пісьменнасці мала што застаец-ца, бонаватмовавыдаеўімсынавёскі, якіможа гаварыць натуральна, як гавораць беларусы. У гэтым выпадку мы бачым у ім нават крыху здольную асобу, якая, на жаль, паставіла за правіла адмаўленне ад свайго роднага, ад каранёў: «Ужо нават едзе і старшыня Беларускага Рэўкому Чарвякоў — толькі затрымаўся недзе за Менскам на папаску»; «Кажа, што ён толькі спец адбеларушчываць, а да абеларушчывання яго яшчэ змалку адвярнула», «нічога ў галаву не палезла», «сапсуюць усю абедню» і інш.
Гэта толькі асобныя рысы майстэрства Купалы-драматурга, але яны сведчаць, што ён — выдатны драматург, сапраўдны майстар у самым цяжкім літаратурным родзе.
