Березова каша
Ще за часів Київської Русі дітей навчав грамоти дяк. Важливою подією в житті учнів і їхніх батьків було закінчення визначеного періоду навчання, яке урочисто святкували: варили великий горщик смачної каші й відносили учням. Після уроків починався веселий бенкет. Цей звичай протягом історії зазнав чималих змін, породивши в сучасній мові слово «однокашник», що означає «товариш по навчанню».Однак не всі діти навчалися успішно. Щотижня у визначений день дяк бив березовими різками ледарів, бешкетників і неслухняних — всипав їм «березової каші».<span>Нині жартівливий фразеологізм «березова каша» означає покарання за провину.</span>
Повесть Г. Стельмаха вся выросшая на глубокой народной основе, сам ее характер связан с родной природой, с песней и сказкой. Иногда я задумываюсь над тем, что, став взрослым, обязательно буду вспоминать свое детство. А вдруг стану известным писателем или режиссером? Есть ли в моей жизни что-то интересное, о чем можно рассказать через 20 лет? Может, напишу книжку о летних путешествиях в Крым? А может, о наших с друзьями приключения? А возможно, снять фильм о школьных буднях, ведь и в них есть немало веселого? Думаете, это будет никому не интересно? А вот в повести Г. Стельмаха «Гуси-Лебеди летят», которую мы недавно изучали на уроках украинской литературы, автор очень интересно рассказал о своем детстве, взаимоотношениях с ровесниками и взрослыми.
Сказ в произведении ведется от лица главного героя - мальчика Михайлика. Это сам Михаил Афанасьевич Стельмах в детские годы. Детство писателя пршлось на нелегкие 20-те года XX столетия, когда происходило становление нового государства, которое сопровождали холод, голод и бедность. Михайлик рассказывает о своей жизни и переживаниях, о своем отношении ко всему, что он видит вокруг, свидетелем и участником чего приходится быть ему самому. Образ Михайлика раскрывается разными средствами: это и самохарактеристика, и рассказ других о поступках героя, об отношении к нему родителей, дяди Себастьяна и т.п. Михайлик очень любит сказки и легенды, которые рассказывают ему дедушка Демьян и бабушка. Наверное, поэтому мир вокруг иногда кажется мальчику волшебной сказкой: звезды в высоком небе, запах ржи в поле и разных трав в лесу, перепёлка во ржи и дятел на старой груше. Мальчик уважает и оберегает природу, тонко ощущает ее красоту.
С большой любовью и почетом герой описывает людей, которые привили ему любовь к работе, книге, добру и красоте в жизни: это отец и иметь, бабушка с дедушкой, дядя Себастьян. Эти необразованные, бедные люди имели самое главное - большие души и добрые сердца. Мы понимаем, что именно семья сформировала из мальчика честного, трудолюбивого, порядочного человека, а нужды научили сочувствовать чужому горю (припомним хотя бы эпизод, когда Михайлик помогает голодной женщине с ребенком, отдавая им тыквенные семена).
Михайлик - любознательный ребенок, любит учиться, читать. Он перечитывал все, что только попадалось под руку, даже прочитал книжку со странным названием «Космография». Со временем и сам решает стать писателем. Сначала Михайлик много перечитал книжек, особенно таких, где есть стрельба. А потом и сам захотел написать пьесу.
Но Михайлик - не какой-то там идеальный ребенок: он очень бодрый, веселый, непоседливый, любит развлекаться и бесчинствовать с друзьями, общаться с подружкой Любой. «Прямо над нашим домом пролетают лебеди» - так начинается повесть. Этим образом она и завершается. Гуси-Лебеди - своеобразный символ детства, который озаряет вся взрослая жизнь человека: «Гуси-Лебеди летят ... над моим детством, ... над моей жизнью!»
Н - дуб, дівчина, гніздо
Р - дуба, дівчини, гнізда
Д - дубу (-ові), дівчині, гнізду
З - дуб, дівчину, гніздо
О - дубом, дівчиною, гніздом
М - на дубі (-ові), у дівчини, у гнізді
К - дубе, дівчино, гніздо
<span>Вулиця, на якій я живу
</span>Правда це чи ні, але кажуть, що на характер людини впливає вулиця, на якій він виріс. Ті порядки, закони чи просто звичаї, які існують чи навіть в яких брав участь на вулиці, назавжди залишаються в твоєму серці і ще десь глибоко в підсвідомості. Це дуже легко і дуже складно пояснювати. Спробую пояснити, те що легше. Є вулиці авторитетні, є давні чи нові, є центральні чи периферійні. Мені здається, багато залежить навіть від того, чи ходить по вашій вулиці трамвай, тролейбус чи маршрутка. Це все впливає на нас, але в який спосіб — то навряд слід пояснювати. А чи варто? Нехай все залишиться такою собі романтичною таємницею у наших душах.Я народився і виріс на вулиці Бойовій. Мабуть, навіть таксисти не знають, де вона розташована. Це Дзержинський район, Олексіївка. Я живу в приватному секторі. Уся наша вулиця — то суцільні маленькі одноповерхові (рідко двоповерхові) будиночки і місцями хатинки. Взагалі, уся Олексіївка така. Але ближче до вулиці. Назва її, Бойова, трактується легко. У часи другої світової війни тут відбувалися численні бойові дії. Поруч знаходилося, як кажуть старі бабусі, навіть німецьке кладовище. Одразу після війни, район почав заселятися і назви вигадувалися дуже прості: Армійська, Штурмова,. Піхотна, Артилерійська, Бойова.Моя вулиця дуже красива. Це я кажу не лише тому, що вона моя, а й тому, що це справді так. У нас кожна вулиця має свою особливість: на одній квітнуть каштани, на іншій — яблуні. А, на нашій — абрикоси. Якби вулиці називали пізніше, то назви Абрикосова їй би не уникнути. Впродовж усієї вулиці ростуть абрикоси. Ледь не біля кожного двору. І коли на початку літа дерева цвітуть білими пелюстками, все навколо здається білим, наче це рай. Також наша вулиця має сквер — і там цих дерев безліч: абрикоси, вишні, каштани, сливи, клени, тополі. Але не в цьому головна його особливість. І навіть не в тому, що там часто збираються мешканці вулиці. Для мене він частка тієї території, де минуло моє дитинство. Саме там я ходив ще малечею з батьками, туди я просився погуляти, там бігала більшість дітей нашої вулиці. То були часи, коли я був найщасливішою людиною всесвіту. Я не мав проблем, складних обов'язків, ми всі — діти — робили те, чого бажало серце. Ми були такими безтурботними. У цьому сквері ми проводили цілий день, а якби вночі не хотілося спати, то і ніч. Піжмурки, футбол, ще якісь ігри, назви яких вже не пам'ятаю, — це все приваблювало нас, роблячи щасливими.Трохи згодом став помічати дорослих. Вони теж збиралися на вулиці! Не лише, ми, діти. У них теж були свої традиції. Наприклад, щороку вони виходять до скверу і на свято варять кашу. До обов'язків кожного належить прибрати свою частину території від опалого листя. А ми прибирали колись своє футбольне поле. Цікаву історію розповідають про це поле. На галявині росли в різних кінцях два дерева. І коли народився мій сусід, його дідусь посадив ще два дерева таким чином, що утворилися футбольні ворота. Коли ми підросли, то там завжди проводилися всі футбольні матчі.Так за що я люблю свою вулицю? По ній не їздять тролейбуси і трамваї, дуже рідко з'являються машини, навесні вона квітне пелюстками дерев, тут живуть мої сусіди і знайомі, я тут народився. Але це все не головне.Найважливіше — тут минуло моє дитинство. Тут я робив свої перші кроки, вперше плакав, усміхався, радів, почувався щасливим. На кожній діляночці цієї вулиці залишилися мої сліди, це історія мого життя, за яким доглядала моя вулиця. Вулиця не в значенні «безпритульність», а в значенні «тьотя з добрими очима». Вона присвятила своє життя мені, моєму вихованню, адже завдяки їй я є таким, яким є.<span>
</span>