Ответ:
На мою думку Климко - дуже гарний хлопчик, тому що в такий ще малий вік на нього звалився тягар дорослого життя. У тяжкий воєнний час він, хоч і залишився сиротою та пережив біль, страждання, голод у той період, коли опинився без даху над головою у холодній та брудній ваговій шахті, але він знайшов сили не тільки влаштувати своє житя, а й допомогти іншим. Як дорослий, Климко узяв на себе відповідальність за вчительку та її маленькудоньку - Олю. Заради їхнього порятунку від голоду він подолав сотні кілометрів босоніж, постій но наражаючись на небезпеку. Добрі люди пропонували залишитися в ниих, але Климко знав, що його чекають. І незважаючи на всі перешкоди, які траплялися на його шляху, він виконав свій обов'язок до кінця. І що сраді головне - у ньому збереглись: чуйність, доброта і взаємодопомога. Його історія вчить доброті, людяності та вмінню долати життєві труднощі. Тому я пишаюсь (ся) твоєю наполегливістю і відповідальністю.
Подробнее - на Znanija.com - znanija.com/task/16513563#readmore
Объяснение:
1. «Найбільшою мрією стало самому що-то посіяти і щоб воно зійшло. Хлопчик і робив це, наслідуючи маму».
2. «Закутаний в хустку, кінці якого пущено під пахви, з закачаними довгими рукавами і підлогами, в личаках, намотаних до колін, був схожий на дівчину, а ще більше на якесь прояв, ніби він і не чоловічої статі. Очі швидкі. Руки спритні».
3.«Малий? Нехай він і без штанів, але більше знає іншого старого, більше, ніж я!».
4. «Але і ніхто не міг зрівнятися з ним, граючи в гилку».
5.«Ніколи не мав вільної хвилини: гнали на панщину, і він йшов, як не з косою, то з ціпом,- косив, молотив. Восени садив дерева. Викопував в лісі дубки, кленочки, яворкі і тикав їх, де було місце: навколо будинку, край вулиці, біля криниці. Взимку возився з гноєм, розносив його на город і на полі. Коли втомлений, розтирав снігом руки та обличчя - вони горіли як жар. Ще й не пахло нирками, готував живці, ховаючи їх у погребі. А з теплом ощипывал дички. Хто просив, нікому не відмовляв».
6.«Викопані і пересаджені їм деревця не сохли. ...Прищепи його приймалися, так як він не щеплял на вербі груші».
7.«І все село сверялось за нього. Люди пам'ятали, як він посіяв рано - і вродило, як посіяв пізніше - і теж вродило. А коли викликав хмари і накликав дощ, ніхто не коливався: він не що-небудь - мудрець, Планетник...».
<span>«…Ні, для моїх високих ідеалів сторіччя поки не дозріло. Я - громадянин тих сторіч, що прийдуть…», - написав колись великий німецький поет Ф. Шиллер. Фрідріх Шиллер значить для німців так само багато, як Пушкін для росіян чи Шевченко для українців. Він - автор твору, який Європа сьогодні обрала своїм Иммом. Це - «Ода к радості», слова якої поклав на музику великий Людвіг ван Бетфтховен. Якщо вслухатися, ми зрозуміємо, що це вакхічний твір, який славить жіття, радість і вино:
І черв’як утіху знає
І небесний херувим.
Станьмо дружною сім’єю
Жити правдою й добром
Присягаю цим вином…
Цікаво, що німці дуже люблять і свого Поета і створеного ним літературного Героя. Вони проводять свята, виставки та імпрези й у шиллерівському Ваймарі, і в Марбаху, де він народився. Всюди заходи мають засвідчити актуальність спадщини великого німецького поета.
Шиллер - об’єкт не абиякого культу у Ваймарі. Тут є цукерки «льочки Шиллера», вино «Шиллерпунш», навіть підставки для олівців у вигляді яблука, простромленого стрілою - нагадування про Вільгельма Тслля, одного з найулюбленіших персонажів німецьких карнавалів.
У чому ж річ? Чим заслужив Шиллер таку повагу до себе і своєї творчості? Ф. Шиллер - великий німецький поет і драматург, який став виразником ідей просвітництва - свободи, рівності, справедливості, права на бунт особистості проти деспотизму. Він - автор народної драми «Вільгельм Телль», у якій опоетизована боротьба за національну незалежність Німеччини і за право на особисту свободу.
Він народився 10 листопада 1759 року у країні мальовничих сіл та напівзруй-нпнаних замків - свідків минулої могутності Німеччини. Дитиною Фрідріх любив вистави лялькового театру і спектаклі середньовічних містерій.
Згодом хлопни віддали до латинської школи, потім до семінарії. Та понад усе майбутнього п\ матурга цікавили твори Овідія, Горація, Вергілія. Саме в греків Шиллер побЛ що літературі потрібний справжній народний героіі. Він став писати вірші і аШ ми, шукаючи того самого героя, який був би зрозумілий усім.
Кого зробити своїм героєм - одинака чи натовп? Шиллер вирішує цю проблему на користь одинака. Він не любить натовпу, він розуміє, що натовпом завжди хтось керує. Поет змушує юрбу бездіяльно чекати, поки їй подасть до визволення випадком долі визначений герой. Вільгельм Телль не ватажок. Доля обирає його своїм провідником. Телль - не тільки влучний стрілець, він відзначений долею обранець.
Та й народ у драмі «Вільгельм Телль» це вже не просто ні товп, не просто юрба. Це юрба, складена з героїчних особистостей, тому кожен із них рівний Вільгельмові і так само може очолити війну за незалежність. Юрба ідеальна. Вона організована і її представники розмовляють викл «високим штилем».
Так з’явився Вільгельм Телль, вкрай необхідний для виховання народного ж рактеру. Вільгельм - миролюбний і покладистий, схильний терпіти образи, їй не боротися.
Хай кожний вдома буде жити в тиші,
Хто сам сумирний, того лишать з миром…
Він вірить, що терпіння та послух принесуть свої плоди і все минеться, що дійсність руйнує його ілюзії. Австрійці руйнують його рідну Швейцарію. Старому Генріху Гальдену виколюють очі через те, що він не видав, де ховається син. Вільгельм Телль живе зі своєю родиною, щодня ризикує життям у боротьбі стихіями. Він розуміє, що боротьба буде:
Прекрасний край, благословенний небом,
Та той, хто землі наші обробляє
Не скористається посівами своїми…
Тут вся земля - церковна й королівська…
У відповідь на запитання юного Вальтера, хто ж той король, що він такий страшний, Вільгельм відповість з іронією: «Він підданих кормилець й захисник, Послідовний у своїх думках і справах, Вільгельм не вклониться імперському намісникові і буде схоплений. Йому загрожує смертна кара.
Геслер, знущаючись із нього, примушує Вільгельма стріляти у яблуко, постялене на голову його синові, маленькому Вальтеру. Це просто знущання з батькінських почуттів. Вільгельм збиває яблуко, хлопчик залишається живий, але їм обом не дарують обіцяної волі. Дивом рятується Вільгельм, його серце горить святим вогнем помсти.
Так, є кінець насильству і тиранам
Коли жорстоко розтоптані права
І гніт нестерпний
Тоді разючий залишиться меч…
Образ Вільгельма Телля дуже цінували письменники. У 1860 році в «Передньому слові до громади. Погляд на українську словесність» - передмові до виданого альманаху «Хата» він писав: «Нехай воно й буде собі до любої вподоби кожному, хто розуміє всяку красу і правду, якою.б її мовою не вимовлено. Нехай читають Пушкіна і Гоголя наші земляки, нарівні з Байроном, Шиллером і Міцкевичем…»</span><span>
</span>
