Людина відрізняється від усіх інших створінь здатністю сміятися.Сміху,як закоханості,не навчиш. Сміх – натхнення.Сміх – це сонце: воно проганяє зиму з людського обличчя.Гумор – це рятувальний круг на хвилях життя.<span>У ворота того,хто сміється,входить щастя.</span>
Аля повернулася з чарівної країни . Одного разу вона пішла до школи і побачила на дошці малюнки своїх друзів . Колиж вона повернулася зі школи на люстрі сидів [напиши ім'я героя в якого одна нога коротша друга довша просто я з 6 класу і не пам'ятаю] Герой сказав відправляйся в країну бо [герой в якого в кишені черевичок ім'я] вкраде твого Пса . Повернімося до Пса (ім'я) нещодавно Алі купили собаку яку вона назвала Пес. Аля каже але ж як ми повернемося в країну якщо в тебе немає черевичка ? Звісно є каже герой я вкрав . В нього їх багато . Добре каже Аля мені треба все обміркувати . Нема коли міркувати каже герой (в якого одна нога коротша друга довша) і ось вони враз з´явилися в країні і побачили як постать втікає з Аліним Псом . Вони за ним погналися потім зловили . А той хто вкрав собаку сказав що зробив так через те що програв спір . Вони всі поспорили що Аля не побачить їхні малюнки на дошці .
Видатний український письменник Панас Мирний у романі "Хіба ревуть воли,
як ясла повні?", змальовуючи історію села Піски, витворив майже
столітню історію всього українського селянства.
Зі сторінок роману постає перед нами Україна, якою вона була до
закріпачення. Серед безкраїх степів красувалися, як квітники, веселі
хутори, присілки, села. Вільної землі було неозорно. Приходь, ори,
скільки хочеш, — ніхто слова не скаже. Та не стало рівності між людьми —
не стало братства. Козацька старшина, якій колись, вибираючи, на голову
груддям землю кидали, щоб не зазнавалася, позадирала тепер голови
вгору, а прості козаки до самої землі понагинали. Кругом Україну облягло
панство, як те гайвороння, шматувало її... Та земля, котру народ
засівав своїми кістками, обороняючи її від ворогів, стала для них теж
ворогом, від якого доводилось тікати. Люди переходили з одного місця на
інше, шукаючи волі, бажаючи здихатися панів, але ті пани вже були всюди.
Кругом неволя, кругом сум людський.
Піски були ще вільні, але до піщан доходили розповіді про те, як
у сусідньому селі Гетьманському не тільки пан полковник з людей
знущався, а й як пані полковниця черевиками зуби й очі вибивала, як по
цілому тижню в колодках морила сердешних дівчат, як їм коси різала,
голову дьогтем мазала й пір'ям натикала, як ніхто не женився, ні заміж
не йшов, не заплативши викупу.
Та не обминуло лихо Піски, як і всю Україну, — потрапили вони в
неволю. Дісталося село пану Польському. Пан Польський, вилупок з тієї
голопузої шляхти, що після занепаду Польщі переметнулася під крильце
російського самодержавства, "заліз у якийсь полк, терся до передніх
вельмож, поки таки дотерся до генерала... й до Пісок! Генерал та його
нащадки все новими й новими указами та вигадками щодня камінець по
камінчику вибивали з людської волі. "Кожен час вкорочувався уривок, на
котрім були піщани прив'язані до генеральші, — поки не вкоротили так, що
вже можна було безпечно за чуби брати..."
Кріпаки почали тікати. Але як вони не тікали, все-таки багато
зосталося на розвід панам Польським, які із завзятих степовиків поробили
покірних волів, що орали та засівали зерном уже не свої ниви, а
панські.
Люди від горя й безвихіддя розпились, розледачили. Перестали
навіть тікати. Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Село
зубожіло. Обшарпане, обтіпане. Стали прокидатись де-не-де злодії —
новина в Пісках! Раніше ніколи ні в кого й двері не замикалися, а тепер —
і на засові страшно.
Реформа 1861 року не принесла селянам сподіваної волі, в народі
її прозвали "голодною волею", бо селяни вийшли "на волю" обідрані, мов
жебраки, і потрапили в нове рабство до тих же панів.
Панас Мирний у романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"
розповідає ? розповідає "лихо давнє й лихо сьогочасне", бо засиллє
"п'явок народних" не змінилося й після реформи. Як належала панам
Польським вся влада в повіті ("Сам — предводитель; родичі — урядники;
справник, суддя, підсудки — все то зяті, родичі зятів, племінники..."), у
них вона залишилася й після реформи.
Що ж робити людям, як жити, щоб вирватись з цього зачарованого
кола? Над цим питанням й примушує замислитися роман Панаса Мирного.
<span>ПАМ’ЯТНИК КОБЗАРЕВІ. Найголовнішою ознакою мого
трудового міста є його архітектура. У минулому столітті центр Харкова
уособлював розкіш та індивідуальність, у тридцяті роки нашого століття -
простоту і монумен-талізм пролетарської епохи. Але є у Харкова особливі
ознаки - місця, які уособлюють його самобутність: Держпром, «Дзеркальна
течія», пам’ятник Кобзареві. Особливо шанують харків’яни пам’ятник
Тарасові Григоровичу Шевченку. Його встановлено в міському парку на
вулиці Сумській. Уминулі роки парк належав університету, він так і
називався університетським садом, а тепер він має ім’я Великого Кобзаря.
Пам’ятник розміщенний так вдало, що його видно з кожної алеї. До того
ж, шістнадцять фігур, які оточують постать Шевченка, розташовані по
спіралі навколо центрального пілона. Вони краще простежуються з бокових
алей.</span>
Постать Шевченка видно здалеку, вона гігантських розмірів, близько
шести метрів, тому перехожі мають змогу вдивитися в обличчя видатного
поета. Скульптор так вдало передав риси його зовнішності, що, здається,
можна уявити його вдачу: сміливість, допитливість, рішучість. Від усієї
постаті віє бунтарством і непримиренністю.
<span>Ус і шістнадцять фігур, розташовані навколо
трикутного гранітного пілона, здаються удвічі меншими за Кобзаря, проте
теж добре простежуються. Особливо мене вражає жінка з немовлям на руках -
Катерина. Оскільки цей пам’ятник я знаю з дитинства, то не уявляю
Катерину іншою. Навіть читаючи твір, я бачу її саме такою, як на
пам’ятнику. А далі, герої Шевченкових творів - гайдамаки, навіть
по-вержені (одна постать лежача) вони дужі і вражаючі, бо вони - борці
за волю. І козак-запорожець, і миколаївський рекрут, і селяни показані
закутими, але нескореними. Ус і інші образи - уособлення більш пізньої
доби - доби революцій і пореволюційних перетворень. І лише одна постать
може бути уособленням усіх часів, це постать дівчини з книгою. Хоча в
ній добре вгадується епоха років тридцятих, проте я вважаю її сучасною,
бо нинішній молоді теж властивий потяг до знань, а Харків
вважається найкрупнішим студентським містом в Україні. Символічно і те,
що композицію розпочато і завершено жіночими постатями, адже образ жінки
у творчості Т. Г. Шевченка - це образ України. Скульптор М. Г. Манізер і
архітектор І. Г. Лангбард ставили своїм завданням показати значимість
Великого Кобзаря для минулого, сучасного і майбутнього. І це в тридцяті
роки, коли українська культура потерпала від культу сталінізму! А
українські актори Наталія Ужвій, Амвросій Буч-ма, Іван Мар’яненко,
Олександр Сердюк залишили свій слід не лише в театральному мистецтві, а і
в архітектурі, допомагаючи скульпторові у створенні пам’ятника.</span>
<span>Пам’ятник Т. Г. Шевченкові
в Харкові було відкрито 24 березня 1935 року. Відтоді минуло багато
часу, але кожний харків’янин пишається і тим, що цей пам’ятник є одним
із найкращих у світі, і тим, що він став невід’ємною частиною нашого
давнього і вічно молодого міста.</span>