Ніщо так легко не зводить, зближаючи і єднаючи нас, як дорога. Міжміська електричка шуміла через поля. Не було нічого дивного й незвичайного, коли, зустрівшись в електричці, я відразу заприяз нився зі скульптором Іваном Будним. Мені ім понувало його відкрите, розумне обличчя. Різ кий злам брів, стулені губи і, як вмерзлі обіч невеликого рота, складки свідчили не лишепро вольовитість, а й про те, що цей чоловік уміє стримувати задушевність, не виставля ючи її напоказ, як сентиментальну нікчем ність. Менш ніж через чверть години я довіда вся, що він їде на день народження своєї мате рі в рідне село Чорний Дунаєць. Коли електричка зупинилась, Іван Будний ніяково, аж якось знічено запропонував: — А то ходімо... Побачите мою роботу, од ну з моїх робіт. Ми висіли з електрички. Перед нами, кіло метрів півтора від полустанка, відкривалося село, островуючи серед хлібів. За роздумами я й нестямився, як заасфальтованою доріж кою підійшли до пам’ятника. — От! — тільки й мовив скульптор, і я здо гадався: одна з його робіт. Пам’ятник жінці — Мотрі Будній, як свід чив напис — стояв на низькому постаменті. — Кілька слів про себе. Дозволите? Ба чите, я народився в евакуаційному обозі — на шляху, на початку війни. Обоз зупинився в цьому селі. Налетіли літаки, посипалися бомби. Я так і не знаю, хто була моя мати. Мо тря Будна знайшла мене, немовля, серед міси ва людських тіл і крові. Знайшла, принесла і прийняла до своїх шести. Її чоловік не повер нувся з війни. Ми росли чередою. Я завжди хотів їсти. Найбільше — деруни. Гарячі, зі сковороди. Перші були мої. Сусідки дорікали й шпетили маму: «Та він тобі голову об’їсть. Хіба мало, що ти вдова солдатка? Хіба ти його народила?» А мама відповідали: «А таки так, я народила його з народної біди...» Мати тяж ко робили. Буряки, буряки — ланище, а на ньому і мати і ми, діти, з ними. Перепочивши, мати підіймали свої руки й казали: «Пальці, діти пальці — сини, дочки мої...» Ми мовчки стояли перед пам’ятником. Обличчя Мотрі Будної було повне великої муки і великого болю, але не виражало приреченос ті. Різець скульптора вловив безперервний, безконечний рух мислі на її задуманому чо лі — робити діло, бо воно спільне. Хіба ми всі не коріння одного дерева? Цей різець вловив і сам висвіт материнської душі, який не згасає у зморшках під очима. — Іване! Іване! До нас, власне, до скульптора хтось гукав. Він відгукнувсь: — А я вже тут! — Казав мені: — Мої брати і сестри — наша гал айстра. Ми кожного року збираємось на мамині іменини. <span>До нас наближалися громадкою жін ки і чоловіки, ведучи дітей. Ішли, пропахлі сонцем,— народ серця, народ розуму, народ рук — до своєї матері.</span>
Тварин треба оберігати тому,що без них ми ніщо. Тварини-це частина нашого життя. Вони дають нам їжу,одяг. А колись із шкури великих тварин будували житло. І ми повинні берегти їх тому,що може колись на планеті Земля не стане тварин назавжди.Допоможіть природі і вона допоможе вам.
Чи варто робити добро, знаючи, що його ніхто не оцінить? Це складне питання. Якщо ти добра, дбайлива людина - звичайно так. А ще я чув, що кажуть і таке - "Роби добро, не чекаючи його у відповідь". Іноді я прислухаюсь подібним приказкам. Але іноді трапляються такі люди, які роблять тобі зло, а ти тількі бажаєш їм добро та не робиш нічого поганого у їхню сторону. Від них не варто чекати оцінок. А якщо це твій друг, товариш і тому подібне - варто. Бо блізкі люди завжди оцінять добро. Вони розуміють, що ти старався саме для них. Ні для когось іншого. А не знайома людина (якщо ти зустрів її на вулиці і в неї проблема) - вона може сказати щос на кшталт "Дуже дякую". Вона не зможе прийти до тебе завтра о восьмій і за чашкою чаю обговорити твою добру душу. Може бути таке, що це німа людина. Від неї чикай посмішки. Або обіймів :) Але, ось остання порада: краще робити добро, не чекаючи оцінки.
В природі все тісно пов’язано між собою. Людина теж частка природи і також пов’язана з землею, ріками, повітрям і всім живим. Діяльність людини впливає на навколишнє середовище. І чим більше розвинута промисловість і взагалі суспільство, тим більше цей вплив. Ми всі чули вислів: «Дерева — то легені землі». Чому? Бо вони виробляють необхідний всьому живому кисень. І тому треба берегти ті «легені», висаджувати нові дерева. В нашому степовому краї дерева до того ж захищають нас від степових вітрів — так званих суховіїв. У 1970 році наше місто Донецьк отримало від ЮНЕСКО звання кращого молодого промислового міста: таким воно було розвиненим і водночас зеленим. Хотілося б, щоб воно і надалі носило це почесне звання. Багато шкоди наносять довкіллю ті, хто винищують дерева, кущі, залишають в лісах сміття, залишають вогнища. Сучасне сміття — поліетиленові пакети, пляшки, які дуже довго розкладаються і отруюють довкілля. Консервні бляшанки можуть поранити лісову звірину. Отже, берегти природу треба всім нам, не забувати, що ми — її невід’ємна частина. І коли наносимо шкоду довкіллю, наносимо шкоду собі.
Я вважаю, що берегти природу — обов’язок кожного і мій теж. Разом з однокласниками ми висадили біля школи нові дерева замість старих, які вирубали. Коли я буваю в лісі, ніколи не залишаю там сміття сам і іншим раджу прибирати. Я хочу, щоб моя держава і вся наша планета мала зелені ліси, чисті ріки, свіже повітря.
Мое майбутне - майбутне моєї держави. Ви мабуть колись задумувалися на цим твердженням. -Так що ж воно означає? -запитаєте ви. А я вам відповім, що моя думка про це твердження така: Моє майбутнє - майбутнє моєї держави на мою думку означає,що ми творимо майбутнє своїми діями ,своїми рішеннями, своїми законами. Тому навіть найменше твоє рішення може призвести так і до якись хороших змін, так і навпаки до поганих. Я вважаю,що ви помиляєтеся , коли вважаєте , що майбутнє держави залежить тільки від головних її органів. Майбутнє здатен творити кожен з нас! Тому, творимо, для нашої держави тільки хороше майбутнє! Давайте не поспішати з рішеннями, а обдумувати все!