Казка.
Весела,захоплююча.
Світ фантастики та ілюзій.
Незабутні подорожі в фантастичну країну.
Чарівна атмосфера.
…Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
В. СимоненкоЩо таке Батьківщина? Де вона починається? Яку роль відіграє в житті людини і як впливає на її долю?На це питання у кожної людини своя відповідь. Для одного Батьківщина — це зруйнований дім та спогади про страшні дні війни, яка прийшла так несподівано, замінивши ясні сонячні дні і спів пташок на гуркіт снарядів. Для іншого Батьківщина — це дитинство серед сільської природи, соняшників, кульбаб та дзюркотливого струмочка. Але для всіх людей Батьківщина — це, перш за все, країна, яка дала їм життя.<span>Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо, горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
(В. Симоненко)</span>Одним людям рідна земля дала все, іншим — нічого, але не від цього залежить любов до неї, а від самої людини, від її патріотизму, доброти, людяності, вірності. Якщо прослідити життєві шляхи деяких людей, можна побачити, що, навіть знаходячись далеко від своєї рідної землі, вони не забувають її, саме їй присвячують свої думки, пісні, вірші, літературні твори, картини, та головне — всю любов свого серця.<span>Усі мої сили, наснагу високу,
Й життя я віддам до останнього кроку,
Аби ти щаслива була, Україно,
Судьба моя дивна Єдина!
(П. Воронько)</span>Найяскравішим прикладом Патріоту своєї країни є Тарас Григорович Шевченко. Коли його заслали далеко від Батьківщини — в Казахстан і заборонили навіть писати вірші та малювати, його волелюбна душа не могла змиритися, зтерпіти таке знущання, і він все одно серцем був зі своєю рідною Вкраїною, зі знедоленим народом, який тяжко страждає через ненависних панів, і все одно писав вірші, виливаючи на папір всі свої думки.<span>Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю!
(Т. Шевченко)</span>Україна може пишатися тим, що вона народила людей, які ніколи не забувають своєї Батьківщини і шанують її. Таким був і Володимир Винниченко. Хоча він не міг повернутися в Україну, але й на чужині ніколи не забував рідної землі, жив інтересами своєї країни, бажаючи чимось допомогти їй, і писав свої твори лише українською мовою — співучою, солов’їною, мелодійною. Це єдине, що він міг зробити, це те, що робив із незгасаючим полум’ям любові у серці.Зараз стало модним вважатися за космополіта — громадянина світу — тобто людиною, яка не відчуває себе паростком рідної землі і для якої Батьківщиною є цілий світ. Звичайно, ми всі народилися на планеті Земля, це смішно заперечувати, але все-таки при цьому кожен народився у рідній країні. У кожній людині живуть попередні покоління, і «тіні забутих предків» не дають забути їх вірування, культуру, історію, досвід, навіть якщо вона цього не усвідомлює.<span>Головне, що повинні пам’ятати всі, — не можна забувати своєї Батьківщини і відрікатися від неї або ігнорувати те, що ми живемо в Україні, що вона дала нам найдорожче — життя.</span>
Мені здається, що старий Кайдаш не досить уваги приділяв вихованню своїх синів. «Він був добрий стельмах, заробляв добрі гроші, але ніяк не міг удержати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашеві свій відбиток». Чимало настраждавшись, наробившись за свій вік так, що «аж шкура болить», Кайдаш намагається знайти забуття в чарці. Потоваришувавши з оковитою, він втрачає повагу старшого сина Карпа. Я думаю, що Карпо, старший син Кайдаша, з дитинства був грубуватим, ріс черствим, бездушним. Ці риси поступово тільки набирали обертів. Він був першою дитиною, мабуть, його більше пестили, пробачали грубість. Коли парубкував, то теж був мовчазний, гордовитий, ніколи навіть не сміявся. «Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались». Після одруження та народження сина Карпо ніби виріс у власних очах, відчув себе справжнім хазяїном. Починає поводити себе ще більш егоїстично. Він ніколи не був покірним, не змовчував батькам, під час сварки через мотовило вперше підняв на старого Кайдаша руку. Про його жорстокість та черствість знало все село. Я погоджуюсь із тим, що батьки належним чином не займалися його вихованням, тому й мають такий результат. Я не згоден із думкою, що Кайдаш не займався вихованням дітей, тому що він був богомольна людина, а значить цінував свою сім’ю й доклав усіх зусиль для виховання хлопців. На мій погляд, стара Кайдашиха не знаходить спільної мови зі старшим сином та невісткою, тому що на неї панщина наклала свій відбиток. Замолоду вона довго служила в панів і «набралася од їх трохи панства», «до природної звичайності української селянки пристало щось вже дуже солодке, аж нудне», зовнішня пиха, облесливість у розмові. Я не згоден із думкою, що у сварках винні батьки. Розпалюванню ворожнечі сприяли й невістки, особливо Мотря. У неї надто дріб’язкова натура. Вона ладна лаятися за яйця, курей, кухоль, а наслідки всього цього жахливі — порушення етичних норм, народної моралі, бо син здіймає руку на батька, Мотря вибиває Кайдашисі око, Карпо женеться з дрючком за матір’ю, заганяє в ставок і ладен вдарити, та зупиняється, бо «не так шкода, матері, як чобіт».<span>Джерело: http://dovidka.biz.ua/kaydasheva-sim-ya-konflikt-mizh-batkami-ta-ditmi/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua</span>
Мирослава
Чутлива, розумна
Кохає, терзається, перемагає
правду й любов вибирає
жінка
