<span>Жила-была девочка, очень ленивая, которая мечтала о маленьком щеночке. Она ничего не хотела делать и однажды сама из-за этого пострадала. Мама сказала ей, что сегодня вечером к ней приедут коллеги по работе, и чтоб девочка убралась в доме, и тогда если она все сделает хорошо, мама подарит ей подарок. Девочка, когда мама уехала подумала, что подарок - это какая-нибудь конфета, и решила ничего не делать, когда-же вечером приехала мама с коллегами, и увидели как грязно в доме, мама все сразу поняла и сказала коллегам при девочке, (они на самом деле были друзья) : не друзья, такой лентяйке нечего дарить не то, что собак, а подарки. Девочка, услышав это и всё поняв, очень растроилась и стала меньше лениться, но так всю жизнь и не было у неё собаки. Это был жесткий урок для неё.</span>
Антипыч, прежний хозяин Травки, очень любил людей и животных, а Травка чувствовала это. Когда Антипыча не стало, Травка искала его в других людях. Ей необходим был хозяин, который бы любил ее и заботился о ней.
Травка, потерявшая хозяина и живущая в лесу, не могла выносить жалобного плача «сплетенных навеки деревьев» . Она почуяла человеческую беду и пришла детям на помощь: нашла Настю, помогла Митраше выбраться из болота. Ее погоня за зайцем привела волка к кусту можжевельника, где притаился юный охотник, мальчик не растерялся и застрелил волка.
<span>После того как Травка спасла Митрашу, он в порыве благодарности назвал ее так как называл ее Антипыч и Травка признала в мальчике своего хозяина. </span>
Ішов підпасок і тягнув позад себе батіг, потім хвацько стрельнув ним, сказавши дядькові Степану, що йому потрібен кінь для приводу. Шептало зіщулився від звуку батога, шарпнувся разом з іншими кіньми в закуток й гидливо підібрав губи, бо ненавидів табун, гурт і загорожі. Спочатку бригадні коні глузували з нього, потім самі стали його обходити.
Неприємна, знайома млявість — провісниця всяких прикростей — закралася в груди коневі. Звичайно, візьмуть його, хоча завтра вихідний і хотілося 6 відпочити. З конюхом у Шептала особливі стосунки: той його не б’є, не посилає на важку роботу, бо він — білий кінь, а потрапив у бригадне стовпище через злий випадок.
І все-таки вибір упав на Шептала, який вважав принизливим для себе цілий день ходити по колу або в упряжі по вулицях святкового міста (хай соромно буде людям, які загнуздали його, білого коня!).
Шептало шукав виправдання конюхові — значить, він не міг інакше вчинити. Ще коли його, молодого й гордого, привчали до упряжі, ганяли до сьомого поту, до кривавих рубців, він зрозумів, що люди рано чи пізно його зломлять, тому краще прикинутися покірним. Він не розумів деяких коней, котрі на кожному кроці намагалися суперечити, огризатися, адже цим нічого не досягнеш, окрім батога.
Шептало йде трохи ззаду й уявляє, що не його женуть на водопій, а він жене і табун, і конюха разом з ними. Він піднімає голову й ласкаво, заклично ірже. Але його тут же наздоганяє Степанів батіг і лайка. Образа була така несподівана, така болюча, що Шептала охопив відчай. Він побачив своє підневільне, принизливе становище без прикрас.
