1)Какие человеческие черты присущи левше? 2)Почему левша не остался в Англии? 3)Как относилось начальство к простым людям? 4)Как вы думаете, почему в России народные умельцы не ценились так, как в Англии? 5)Каким образом в этом произведении выражено патриотическое чувство автора? 6)Почему Платов верил Левше? 7)Чему учит нас это произведение?
Это сатирическая повесть. Поэтому все персонажи изображены в нелепом виде. Бедняк, который постоянно попадает в неприятности, но который в конце концов остается в выигрыше. Богач - мстительный, но недалекий. Шемяка - жадный и непсраведливый. Сатирическая повесть высмеивает пороки в сатирическом ключе. Здесь нет серьезно изображенных героев, все они нелепые и со всех них можно посмеяться.
Как-то так.
Кумир - русское слово, пришло из церковнославянского, буквально означает - идол, божок. Я считаю, что кумир - это человек, которым я восхищаюсь, на которого хочу быть похожим. Мама-это самое доброе и самое теплое создание для меня. Мама-это первое слово, которое я произнесла в жизни.
Моя мама очень красивая женщина, мудрая, милая, приветливая, порядочная, с принципами, с чувством достоинства и милосердия, терпеливая, общительная, улыбчивая, любящая детей. Я уверена, что моя мамочка необыкновенный человек. За что бы она не взялась, у неё всё получается: сшить платье, связать шапку, вышить салфетку, изготовить необычную аппликацию или поделку, вырастить зимой на окне огурчики, со вкусом украсить дом, устроить зимний сад в квартире, приготовить оригинальный праздничный стол, подготовить конкурсную программу, устроить фотосессию.
Мама - учитель начальных классов. Я с интересом наблюдаю на то, как дети внимательно слушают каждое мамино слово, как ловят на себе её взгляд и от этого мне становится очень приятно. В кругу коллег маму уважают, а родители боготворят. Я горжусь мамой! У своей мамы я могу научиться, как помогать людям не ожидая благодарностей и почестей. Моя мама - мой кумир. Я думаю, что иметь такую маму - большое счастье!
<span> Мамочка – это самый мой любимый человек на земле! Спасибо ей за ту любовь и жизнь, которую она мне даёт каждый день.</span>
Реалізм
Стиль і напрямок у літературі та мистецтві
48 змін у цій версії очікують на перевірку.Стабільну версію було перевірено 31 серпня 2014.
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Реалізм (значення).
Реалі́зм (від лат. realis — «суттєвий», «дійсний») — стиль і напрям у літературі та мистецтві, які ставили метою правдиве відтворення дійсності в її типових рисах. Панування реалізму слідувало за добою романтизму і передувало символізму. Термін «реалізм» вперше вжив французький літературний критик Жюль Шанфльорі в 50-х роках 19 століття для позначення мистецтва, що протистоїть романтизму і академізму.
На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення.
У ХІХ ст. визначальною рисою реалізму вважалася «правдивість» - у розумінні «вірності дійсності», яку відображає митець. У зв’язку з цим варто зазначити, що справжнє мистецтво завжди є правдивим, адже незмінно прагне відображати істини й цінності людського буття, які, однак, не залишаються незмінними. Той чи інший художній напрям стає домінуючим і «правдивим» за певної доби саме тому, що виявляється здатним дати найпереконливіші відповіді на її виклики, найповніше виразити «істини буття», як вони мисляться й переживаються сучасниками.
Утім, за реалізмом невипадково закріпилася його назва: він тісно пов’язаний з настановою реалістичного (тобто заснованого на досвіді) сприйняття й витлумачення дійсності.
Реалізм як художня система ґрунтується на спостереженнях, вивченні та аналізі дійсності. Творчість письменників- реалістів є, власне, художнім осмисленням і узагальненням цього вивчення й аналізу. Отже, ідеться не лише про відмінність «творчих методів», а й про різний «будівельний матеріал» у творах романтиків і реалістів. Відомий французький філософ і вчений І. Тен заявляв, що реалістичний роман за своєю сутністю є сукупністю спостережень і досвіду, а відтак кожна освічена людина на матеріалі своїх спостережень і життєвого досвіду може написати один чи два пристойних романи. Звісно, це перебільшення, але воно в загострено-парадоксальній формі висвітлює істотні особливості реалістичного способу творчості.
Щоправда, у письменників першої половини XIX ст. Бальзака, Стендаля, Діккенса, Ш. Бронте, Меріме, Гоголя активність уяви та її роль залишалися на високому рівні, але ж їхня творчість значною мірою перебувала в річищі романтизму і не піддається остаточному зарахуванню до реалістичної художньої системи. Ситуація змінилася в другій половині століття, коли реалізм остаточно самовизначився й рішуче відмежувався від романтизму. Тепер на перший план було висунуто настанову «достовірності» відображення дійсності, суть якої полягала в збереженні дійсних пропорцій і масштабів у змалюванні повсякденності, персонажів і обставин; рішучому засудженню піддавалися романтичні «фантазії» та «перебільшення». Чітку формулу цієї естетичної настанови реалізму дав російський критик М. Чернишевський: «Зображення життя у формах самого життя» .
Важливо також пам’ятати, що реалізм є породженням епохи, позначеної домінуванням науки в царині духовно-практичної діяльності та її великим впливом на літературу. З-поміж інших типів і напрямів художньої творчості він вирізняється тим, що з усіх завдань мистецтва, багатофункціонального за своєю природою, на перший план висуває завдання пізнавальне. Можна навести багато висловлювань тогочасних письменників і критиків, у яких наголошувалася ця особливість реалізму, але обмежимося промовистим зізнанням Г. Флобера: «...я зрозумів одну річ, одну дуже важливу річ, що для людей нашої породи [письменників] щастя полягає в пізнанні й ні в чому іншому».
