Маруся Чурай — дівчина з легенди чи історична постать? Достовірних доказів немає, бо під час пожежі в Полтаві 1658 року згоріли всі документи міських судових справ. Але про дівчину, яка мала чарівний голос та поетичний дар, в Україні ходило стільки переказів та легенд, що ймовірно, Маруся — особа історична. Можливо, вона справді жила на Полтавщині, складаючи та співаючи .пісні, які любив народ, а деякі дійшли й до нас. Не випадково Ліна Костенко обрала саме її героїнею свого твору. Тільки на перший погляд у романі описується життя дівчини-піснярки. Надто вже органічно її доля переплітається з долею України. Коли Марусиними очима дивитися на тогочасну Україну, то сприйматимеш красу степів, неба, лісів: «Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори».
<span>Особиста драма Марусі Чурай відбувалася на тлі всенародної драми, бо це ж було в трагічніш період визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького! І дівчина звернулася до пісні, щоб висловити своє ставлення до того загального лиха, яке спіткало її Батьківщину. Ось чому образ Марусі Чурай виступає в єдності з образом України. Тільки у родині, де шанується народна мораль, де уболівання за щастя та процвітання Батьківщини було основним правилом людської поведінки, міг з'явитися такий щирий, суто народний талант. Доброю й красивою була її мати, доброю людиною був батько, вірно кохали вони одне одного. Убили батька вороги, тож не дивно, що загальнонаціональне боліло в її душі — то була її доля. Основною рисою національного, наскрізь українського характеру героїв є почуття обов'язку. І кохання Маруся розуміє як духовне єднання, як повнокровне життя в громаді, як творчість. </span>
<span>Маруся прагне до високих почуттів і дій, хоче пізнати людські радощі й страждання в усій повноті. І коли Гриць — її палке кохання — зрадив їх любов, вона звинувачує себе через те, що не побачила раніше, які вони різні: «нерівня душ — це гірше, ніж майна!» Навіть, коли він, повний каяття, прийшов до неї за прощенням, вона не піддалася слабкості, бо вже зрозуміла, наскільки різні вони люди. Гриць сватається — вона відмовляє. І Чураїха не може підняти руки, щоб благословити їх: «Він говорив, і відбувалось диво. Він зраду якось так перетворив, так говорив беззахисно й правдиво, — неначе він про подвиг говорив». </span>
<span>У романі Ліни Костенко, усупереч народним легендам, Маруся невинна — у відчаї хлопець сам випиває отруту, яку Чураївна приготувала собі. Не розказує Маруся цього суддям, бо не хоче більше жити. Спасіння прийшло від Богдана Хмельницького, який видав універсал про скасування вироку, у ньому він підкреслює, що не тільки за бойові заслуги її батька, а за талант піснярки. Гетьман виступає в романі носієм справедливості, його розум осягає всі народні потреби. Та дівчина вже не може відродитися для нового кохання. Так і країна, кинута на поталу ворогові, розгублюється, втрачає опору духу. Поховавши матір, іде Маруся до Києва на прощу. І краса рідної землі милує її зболіле серце, а творча наснага народжує пісню. Але згодом дивовижна краса поступається місцем «розтерзаному Києву». Дивлячись на спустошену, випалену землю, Маруся розуміє, що її особиста біда — лише маленька крапелька в морі всенародного горя. </span>
<span>Ліна Костенко поставила народну піснярку вище особистої трагедії, показала духовне життя нації крізь призму її нещасливого кохання. І довела, що творчість, яка спирається на духовну красу народу, — безсмертна. </span>
Які тяжкі часи сучасності. В них немає місця світлим та щирим почуттям,мріям,фантазіям. Але ж це такі потрібні речі. Особливо зараз,коли ми живемо у світі,де нікому нічого не потрібно,де байдужість та гордість переважає кохання та дружбу. Зараз мрії,це єдиний шанс відірватись від сірих буднів та прожити хвилини насолоди без наркотичних забов,алкоголю чи тютюну. Я вважаю,що в душі кожного повинена бути поличка з мріям,куточок фантазій та пилинка романтичності. Раніше була поширена думка,що Земля стоїть на трьох слонах,а життя на трьох колонах:мрії,кохання,дружба. Люди перестали приділять увагу своїм фантазіям. Вони зовсім перестали уявляти чудові речі. А про романтику всі забули.. А згадайте,як ми були дітьми. Ми фантазували і світ здавався яскравішим. Ми дарили ромашки та віддавали останні цукерки дорогій людині. На жаль,подорослішавши ми забули про всі ці на перший погляд дрібниці. Але даремно,адже саме такі дрібниці не дають художникам,поетам,письменникам зануритись у буденність. Ми повинні фантазувати! Без уяви люди стають похмурими та байдужими. А без романтики зникає те найсвітліше почуття кохання. Ми,люди сучасності,забули про дрібниці,які наповнюють наше життя сенсом. Ми втрачене покоління. Проте все ж в наших силах змінити цей світ. Мрій,фантазуй,роби шалені речі. Не забувай,що все в твоїх руках! Якось так,будеш дивитись чи є помилки,бо писала швидко
Кожна людина має крила. Не поспішайте заперчувати і відшукувати у себе на спині пір*їсті крила. Вони невидимі - духовні - і складаються(за трактуванням Ліни Костенко) з правди, чесності, довір'я, вірності у коханні, вічних поривань, щирості до роботи, щедрість на турботи, пісні, надії, поезії і мрії.
Ці крила рятують людину від земних турбот і кожного, хто вірить у їх силу, вони доносять до найзаповітніших мрій. Спочатку людина, як маленьке пташеня, робить невпевнені кроки і боїться піднятися над землею, але з часом людина, яка морально збагачується, вже відчуває силу і впевненість в своїх крилах...
І ось вже вона над землею, на дорозі до сонця, геть від проблем і справ.
Пропоную дібрати такі цитати до образу Михайлика з твору "Гуси-лебеді летяті":
Матір про свого сина: «Може, з нього й буде якийсь толк, якщо безтолоч он звідти вийде…». Дід пророкує онуку: «Будеш іти межи люди і вибивати іскри…» Працьовитість хлопця: «...Коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу
коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або
розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки
потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом». Внутрішня сила: «Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину..» Тяга до навчання: «Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися».