Я досить часто відвідую районну юнацьку бібліотеку. Там завжди стоїть тиша й можна самому ходити між стелажами. Та коли уважно прислухаєшся, то можна почути, як книги пошепки розмовляють із тобою. Вони розкажуть чарівну казку, цікаву повість, з їх сторінок забринять невідомі вірші, які ми пам'ятаємо довго, а можливо, й ціле життя. Саме з книжок ми дізнаємося про те, як живуть народи різних країн, як виборюють вони свободу, а ще дізнаємося про відкриття науки й техніки, про рослини й тварин, про планети, зірки й туманності. З давніх-давен письменники, учені відображали в книжках знання та досвід поколінь, зберігаючи це все для нащадків.
<span>А колись у прадавні часи на світі не було книжок, бо люди ще не вміли їх робити. Замість сторінок пращури використовували каміння, дерево, стіни печер. Пізніше почали писати на глині, але це було також не дуже зручно. Справжній папір, схожий на той, що на ньому ми пишемо сьогодні, з'явився кілька століть тому. Відтоді й почали в усьому світі писати на папері. </span>
Книга в Україні завжди користувалася великою пошаною. "Велика користь буває від учення книжного. Книги — це ріки, що напоюють світ, це джерела мудрості", — писав давньоукраїнський літописець. Зрозуміло, чому в Київській Русі існували книгозбірні при церквах, монастирях, при князівських та боярських дворах. Про це переконливо свідчать історичні джерела — ті самі книжки.
<span>Я не можу уявити свого життя без книги. Найбільше мені подобаються твори дитячої літератури й сучасна фантастика. Але найнезабутніше враження справила на мене колись повість-казка "Чарівник Смарагдового міста", яку написав Олександр Волков. Я перечитував її кілька разів, кожного разу відкриваючи для себе щось цікаве й нове. Пізніше я захопився романами Жюля Верна. У моїй уяві виникали екзотичні пейзажі, сповиті імлою. Я бачив себе й бідолахою, викинутим на берег морськими буревіями, і п'ятнадцятирічним капітаном, що веде свій корабель до благородної мети, і дикуном, який усе життя провів серед незайманої природи на безлюдному острові. А зараз я охоче читаю серйозні твори українських письменників, де розповідається сувора правда про нелюдське життя нашого народу за часів далекого й не дуже далекого минулого. </span>
<span>Я щиро вважаю, що телебачення та електронні машини ніколи не зможуть повноцінно замінити щасливих годин спілкування з книгою. Свій твір-роздум я хочу закінчити повними філософської глибини рядками відомого українського поета Д. Павличка: </span>
<span>Життя без книги — хата без вікна. </span>
<span>Тюрма глуха і темна, мов труна, К </span>
<span>різь вікна книг свободи світло ллється, </span>
<span>Майбутнього видніє далина.
</span>
В цьому вірші автор розповідає, звідки походить назва концтабору Бухенвальд. Йдеться про страждання та трагедію в*язнів концтабору на фоні дитячих споминів автора. Основна думка: жахи фашизму не повинні бути забуті. Ця думка висловлена в останніх рядках вірша:
"...в спомини мої вповза кошмар,
Який виймає серце із грудей:
А чи оте біляве пасмо хмар
Було не димом спалених людей?"
Сюжетна основа твору — проста. Поховання на Аскольдовій могилі ук-
раїнців-воїнів. Проте твір більше емоційний, ніж розповідний. Читач
дізнається про те, що тридцять воїнів поховали в одній могилі, що вони
були молоді й славні, що навкруги буяла чарівна природа... А їх немає не
буде вже ніколи. Вони навіки залишили те, що найбільше любили — свою
Україну.
Ліричний герой — збірний образ. Це тридцять мучеників. Це — український
цвіт! їхня загибель — початок кривавої дороги. Скільки ще того цвіту
загине? Що було далі, ми вже знаємо. Далі був геноцид... Така
перспектива думки. Від 1918 року до кінця XX століття.
У поезії «Пам'яті тридцяти» багато символів. Сонце, вітер, Дніпро —
символи життя, можливого щастя, радощів, Кривава дорога — нещасливе
майбутнє. Символічний і образ Каїна. Те, що загинули дуже юні, а
навкруги буяє життя, ще більше загострює усвідомлення такого тяжкого
лиха, такої втрати, неприродності смерті. Разом із юнаками загинули і
їхні ненароджені діти, онуки, правнуки, яким так і не судилося побачити
свою Україну.
Емоційному наснаженню твору сприяють стислі речення, точні вислови,
закінченість думки у двох коротких рядках. Вірш короткий, як сплеск
болісної розповіді. Розділові знаки: тире, двокрапка, багатокрапка, знак
оклику й знак питання (у риторичному запитанні «На кого завзявся
Каїн?»), однакове закінчення й початок твору — усе сприяє створенню
відповідного настрою, наростанню емоцій. Влучні епітети (славних,
молодих, коханий, кривавих) і метафори {сонце квітне, вітер грає, рука
посміла знятись) Художньо збагачують твір.
Рідна земля і в жмені мила.
Рідна сторона — мати, чужа — мачуха.
Розлука навчить рідний край любить.
Свій край — як рай, а чужа країна — як домовина.
Своя земля — мати, чужина — мачуха.
1 часть.
рассказ о Ивана Дидуха
2 часть
Гости у Ивана
3 часть
рассказ о сыновьях
4 часть
просьба Ивана к людям
5 часть
веселье за столом
6 часть
прощание с людьми
7 часть
каменный крест