Чую лагідний звук,
То шумить вранці дощ.
Моє сердце з любов'ю
Подалось у пошук.
Чи є правда, чи є лож?
Хто керує світом барв?
І чи знайде він себе...
Дощ проходить через сотні прірв,
Прошу тебе, тільки йому вірь.
Українська «химерна проза» <span>Химерна проза стала досить помітним явищем у потоці української літератури 70-80 pp. XX ст. Можна окреслити умовно певні «крайні точки» цього явища: від роману О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» 1958 р., до творів В. Шевчука «Дім на горі» та «На полі смиренному» (1983), охоплюючи широкий простір справді неординарних спалахів — В. Земляка «Лебедину зграю», «Левине серце» П. Загребельного, Є. Гуцала «Позичений чоловік...», «Оглянься з осені» В. Яворівського.</span>Термін «химерний» з’явився в 1958 р. разом із романом з народних уст О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця». На той час це — єдиний твір, у якому наскрізним, центральним елементом поетики була саме умовність. Уже з перших сторінок роману О. Ільченка читач потрапляє в химерну атмосферу, де діють Господь Бог, святий Петро, безсмертний козак Мамай, Чужа молодиця (тобто Смерть), з усіма казковими героями трапляється безліч дивних, часом фантастичних пригод. Оповідь ведеться від першої особи. Це нагадує казку, де відчувається присутність автора, іронічного сучасника, який оповідає в розважливій формі про якісь давноминулі події. Гумор і безліч його відтінків (тонка іронія, сарказм, карикатура, бурлеск і травестія, гротеск) виступають основоположними принципами.Після роману О. Ільченка була перерва в 13 років, а в 1971 р. В. Земляк ніби відроджує це явище, хоча химерною свою дилогію «Лебедина зграя» та «Зелені Млини» він не називає, це уже критики активно використовують цей термін.Суть найпоказовіших рис, які дозволяють об’єднувати окремі твори в химерні полягає в особливостях оповідної манери, де завжди присутній всюдисущий, іронічний, усезнаючий оповідач, тобто бачимо тяжіння до особливостей усного мовлення, простежуємо перехрещення різних планів бачення, що зумовлює складні стилістичні ефекти — хронологічну непослідовність у викладі матеріалу, зміну тональностей — від комізму до глибокої лірики й драматизму, а то й трагізму, загальну романтичну піднесеність, композиційну розкутість, вільні комбінації з часом, власне часові маніпуляції.Український химерний роман завжди ставився в контекст інших літератур, зокрема романів Гарсіа Маркеса, Ч. Айтматова, Н. Думбадзе, Й. Друце, В. Василаке, А. Бела, Ю. Ритхеу, В. Сангі тощо.<span>Витоки химерного роману сягають іще «Енеїди» І.П. Котляревського, яка утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, народний світогляд. Близькими є також «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, «Марко у пеклі» О. Стороженка, «Співомовки» С. Руданського, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, «Вечори на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя. При всій різності цих творів, співзвучності знаходимо у високому синтезі набутків народної творчості з літературними прийомами, в осмисленні фольклорного світобачення. Отже, ми можемо говорити про національні витоки, власне підґрунтя химерної прози, яка не була запозичена. Це явище являє собою синтез національних фольклорних набутків і літературної традиції. Тому найвідповіднішим цьому явищу є і сам термін «химерний».</span>Химерна проза — письмо, насичене міфологічністю, філософськими роздумами, художньою умовністю.Ознаки химерної прози:1. Використання міфів.2. Міф не має хронотопу.3. Присутність химерних образів.<span>4. Межа між світом реальним та ірреальним стерта.</span>
Вибач, може не те.
Срібний чоловічок
Я лежу в темряві й слухаю, як бавиться срібний чоловічок, що о живе в нас у запічку.
Якось після дощу затекла хата. Мати бідкалася, а мені радісно слухати музику крапель, що падали в старі дерев'яні ночви, і цинковий тазик.
Вранці мати причиняє віконниці, думаючи, що я сплю. Але снопик сонячного світла пробивається в кімнату, і в ньому видно, як танцюють золоті пушинки.
Срібний чоловічок народився, мабуть, із крапель. Коли я запитав, як його звати, почувся звук «бумс!», і я зрозумів, що це — Бумс. Я не пуду його чіпати, класти в коробку, як метелика, щоб не зашкодити.
Сопуха
Матері лякають Сопухою дітей, які не хочуть спати. Я теж спочатку боявся, а потім перестав. Обнишпорив усі куточки в хаті й Сопухи не побачив, тільки знайшов купу всяких цікавих речей. Мені здається, що все на світі має свої дверцята, треба тільки їх побачити, знайти в них хоча 6 щілинку. Якось я приклав вухо до призьби почув шарудіння, шелест. Який загадковий, таємничий світ там криється: комашині школи, палаци, святкові палаци з музикою?
Адам
У мого друга товсте ім'я — Адам. А в подруги Ніни — тонке, розоре, як звук павутинки. З Адамом я познайомився біля протоки, де пускав кораблі зі щавелевих листків. Цей тонкий високий чоловік, одягнений не по-сільському, приїхав до баби Сірохи. Привітав мене, як морський вовк, сказав, що він Адам (так його в інституті називають від прізвища Адаменко), і здогадався, на відміну від інших дорослих, що то не листки пливуть, а каравели.
Адам розпитував про все, що бачив у річці — черепашок, жуків, жаб, дивувався — в інституті такого не вчили. В інституті придумали штучне сонце, розраховуючи, що воно принесе велику користі людям, але забули про ту небезпеку, яку може воно становити для них. Ось і в Адама через це страшна хвороба. Адам запропонував зробити греблю на річці та млинок.
Ніна
Ні наступного дня, ні пізніше Адам не прийшов до греблі. Річка швидко розмила загату. Мені стало дуже сумно. Захотілося, щоб по ряд був друг.
І раптом — пливе човник, а в ньому дівчинка в блакитному, з великими очима, з білою стрічкою в косі.
Я зрозумів, що це Ніна, яка снилася мені ночами. Вона не любила, щоб її розпитували. І сказала на моє бажання подивитися потойбічний світ, що цього робити не слід, звідти не повертаються Добрі люди потім проростають гарними деревами, квітами, а злі — колючками.
За павутинною
Ми полізли із Ніною в білу печеру. Спочатку було страшнувато, а потім ми аж завмерли від краси білого сяйва.
Потім ми вибралися на гору Хіврю. Там посідали на стежку й побачили павучачу нірку, Стали дратувати та виманювати з нірки павука-хрестовика. Потім слухали, як бринить павутинка.
Раптом чую, як хтось мене запитує, з ким я говорю. Це мама. Вона переживає, що мені ні з ким і погратися — немає тут дітей. Але я, хоч і сам, побував уже і в печері, побігав у степу, ловив павука, словом, набігався, набалакався вволю.
Все відпливає
Адама не стало. У Ніни розвалився човен, і я обіцяю зробити їй новий.
Баба Сіроха принесла посилку, в якій Адам передав для мене лісові дарунки — шишки з ялинки, жолуді, пташине перо й іще багато всякої всячини.
Ніна відпливала на човнику восени. Річка була встелена осіннім листям, над нею неслися павутинки, а вище — журавлині ключі. Вітрильник Ніни зменшується й перетворюється на журавлика, веслує між хмарами. І досі не знаю, чи була така дівчина, чи я її просто вигадав.
Коментар
Хлопчик Льонька живе в глухому селі, де немає його однолітків. він не страждає від цього: за допомогою багатої уяви, фантазії, спостереження за світом природи знаходить собі друзів — срібного чоловічка, Ніну та інших. Хлопчикові дуже боляче, коли йде з життя молодий учений, добрий його друг Адам. У Льоньки тонка, вразлива, благородна душа, здатна до співпереживання. І це, мабуть, найбільше ньому приваблює, адже не кожен з нас здатен почути звук павутинки.
