<span>Сучасник Івана Франка, Лесі Українки, Павла Грабовського, Володимир Самійленко увійшов в українську літературу як усебічно обдарована людина — талановитий лірик, дошкульний сатирик і фейлетоніст, драматург і перекладач. У центрі його інтересів завжди була Україна і її багатостраждальний народ, задля неї він, власне, і жив, тому зневажливо ставився до псевдопатріотичної балаканини деяких земляків. їх базікання про «високі матерії», неробство, боягузтво Володимир Самійленко висміює у вірші «Патріоти». Сюжет його простий: двоє хлопців стояли і розмірковували, а точніше, базікали, про «долю своєї землі». На словах вони «боронили» права народні, роздумували «про окремість натури», «давність своєї культури», фантазували про те, «як дійде народ своїх прав». А третій хлопчик стояв собі мовчки, бо «він мовити красно не міг», але щиро вболівав за долю своєї безталанної України:</span>Вбачались йому патріотиІз купою слів голосних,А поруч мільйони голоти,І темність, і вбожество <span>
</span>
Поезії Василя Голобородька незвичайні тим, що суттєво відрізняються від інших віршів. Для мене його поезія "З дитинства: дощ" асоціюється з українським селом, затишком, теплом та рідною хатою, а не тільки з дощем. Рядки його вільного вірша, тобто верлібера, хоч не римуються, що заважає читанню, проте є досить цікавими