<span>Твір за повістю М. Коцюбинського «Дорогою ціною». У своєму творі М. Коцюбинський змальовує персонажів з народу. Головні герої — Остап та Соломія — є типовими тогочасними українцями, проте мають і яскраві індивідуальні психологічні риси. Автор зображує персонажів з багатьох сторін: розкриває психологію своїх героїв, їхнє ставлення до життя, прагнення та цінності. Остап та Соломія — яскраві, багатогранні, глибокі образи української літератури. Головним персонажам повісті «Дорогою ціною» притаманне прагнення свободи, причому свобода має для них настільки важливе значення, що вони ладні віддати за неї будь-що. Бажання не тільки формальної свободи дій, а й бажання мати свободу вибору, духовну свободу властиве Остапові та Соломії.Остап та Соломія люблять землю та працю на землі, проте вони хочуть працювати на себе, на своє майбутнє, нехай і тяжко працювати. Кріпаччина унеможливлює щасливе існування людини, адже вона с антигуманною за своєю суттю. Обидва герої ненавидять кріпосний лад, він неприйнятний для них своєю принизливістю.)Героям властива неабияка порядність, взаємодопомога, вони надають одне одному підтримку, ладні життя віддати одне за одного. Соломія не пересічна жінка. Вона активна, дієва, не здатна примиритися з несправедливістю, готова діяти, боротися за своє щастя та за свою долю. Соломію можна вважати надзвичайно сильною особистістю, хоча вона й не втрачає жіночності у будь-яких своїх діях. Вона мужня та рішуча, в її мужності є також своєрідна краса.<span>Остап надзвичайно сильна людина, він справжній чоловік, який
відчуває відповідальність за себе, за свій спосіб життя та за тих, хто близький йому. Він здатний піти на ризик, аби тільки здобути жадану свободу для себе та Соломії. Його не можна зламати, скорити, він прагне здобути свободу будь-якою ціною.</span>Я вважаю, що усе існування людини грунтується на кількох загальних, первинних цінностях. І свобода є однією з таких цінностей. Минули ті історичні часи, у яких описані Михайлом Коцюбинським події були актуальні і, на жаль, звичайні. Але проблема волі постає і зараз, бо це проблема життєвої філософії… Наскільки ж трагічним було життя людей, коли кріпацтво, поневолення і духу, і тіла людини були звичайною практикою суспільства!Остап і Соломія не просто не згодні терпіти муки кріпацтва, але й не здатні: їхня людська гідність постає проти антигуманного світу. Важливо розуміти, від чого тікають герої, із чим вони борються. Для них неприйнятний не стільки формальний бік кріпацтва: важка праця, відсутність вибору, скільки його внутрішній «філософський бік»: пригнічення людської гідності, поневолення духу.Справді дорого обходиться воля нашим героям. Тікаючи, вони постійно стикаються з новими перепонами на їхньому шляху до свободи, на них чатують смертельні небезпеки, але це не зупиняє їх. Бо свобода важить для них більше, ніж життя. Бо життя під ярмом кріпацтва є існуванням, тільки марнуванням безцінного часу.Обговорюючи твір з друзями, я почув дуже жорстку, категоричну думку, яка глибоко вразила і навіть ранила мене. Один з моїх однокласників говорив проте, що дії Остапа та Соломії були марними! «Що здобув Остап? Його життя, його душа та тіло покалічені, він втратив кохану, втратив друга Івана. Він живе собі відлюдником, на самоті він і помре…» — приблизно такі міркування висловлював мій друг. На початку читання та навіть за деякий час після прочитання твору мені здавалось, що вивчення повісті «Дорогою ціною» непотрібне: часи кріплччини минулися, ми пам’ятаємо про ту добу, але ж навіщо приділяти стільки часу зануренню у давнє минуле. Мабуть, тільки зухвала репліка мого однокласника допомогла мені збагнути, що за всіма цими «неактуальними» перипетіями чи стоять філософські, вічні проблеми. </span>
Давно це було, у краї щасливім та квітучім. Ніколи не було там холодно, ніхто не сумував і не журився. Правив цим краєм цар, що мав одну доньку — царівну Осінь. Росла вона стрункою та гарною: мала коси, як золото, очі — як синє небо. Коли виповнилося їй вісімнадцять років, посватався до неї славний лицар Вересень.Погодилась Осінь, бо припав їй до серця цей юнак. Лише висловила бажання, щоб приніс він весільний подарунок — перли заморські. Вирушив лицар у путь-дорогу, а царівна взялась до роботи — гаптувати вбрання весільне. Була вона вмілою та спритною — і за якийсь тиждень вигаптувала і фату, і сукню. Одного дня сиділа вона біля вікна світлиці. Раптом бачить: вершник скаче до палацу. То був чаклун Жовтень. Під'їхав, гарцюючи, до вікна й вітається:
— Здрастуй, царівно Осінь! Почув я про твою красу незрівнянну, і от я біля твоїх ніг. Прошу тебе, будь моєю дружиною! Привіз я весільні подарунки: парчу золоту і корали багряні.
Промовляє Жовтень, а водночас чарує, чарує — та й зачарував царівну Осінь. Забула вона свого нареченого і дала згоду бути Жовтневі за дружину. Вже й день весілля з ним призначила.
От і настав цей день. З усіх усюд з'їхалися гості. Лине музика, пісні величальні. Веселяться гості, п'ють мед-вино за здоров'я молодих, танцюють, співають. Саме в цей час Вересень повернувся з весільним дарунком. Зупинив коня й питає в людей:
— Що це святкують?
— Наша царівна Осінь за Жовтня заміж іде!
Побачила царівна Осінь, що небо затягло хмарами, визирнула у вікно — а там у траві перли розсипані. Вмить згадала вона про нареченого свого і зрозуміла, що була зачарованою. У гніві кинулась до Жовтня:
— Геть звідси, підступний! Хотів ти мене обдурити, так знай: не потрібен мені ні ти, ні твої подарунки!
Зажурилася Осінь, засумувала, але що ж робити? Пішла вона до мудрого Листопада за порадою, а той і каже:
— Не зможеш ти повернути назавжди свого синьоокого ласкавого Вересня, бо сильні чари має Жовтень. Проте позбався його подарунків, і тоді через рік прийде твій коханий. Однак лише на місяць. А зараз заспокойся й спочинь.
Так і зробила Осінь. Кинула шовки золоті, корали багряні, підхопив їх вітер та поніс. Зачепились дарунки Жовтня за гілки дерев — і стали ті золотисто-багряними, але сумною була їхня краса.
Багато води спливло з тих часів. Бачили ви, як щороку, наприкінці вересня, вкривається земля сріблястою памороззю? То Вересень дарунки свої Осені приніс. Потім знову чаклує Жовтень: золото і корали — свої принади — по деревах розкидає. Плаче, тужить Осінь за своїм втраченим нареченим, і втішає її мудрий сивий Листопад.
Мирослава, знала що Захар Беркут не відмовить їй стати батьком та завжди бачила в ньому "жагу до перемоги та віру в краще майбутне"