Ответ:
Головний герой роману В. Підмогильного «Місто» — виходець з села Степан Радченко, який приходить до міста для навчання у виші. Та через певні обставини йому не вдається закінчити навчальний заклад. Степан влаштовується на роботу в редакцію журналу і разом з цим починає займатися літературною творчістю. Він заводить собі багато друзів, яких об’єднують спільні інтереси, зокрема літературне життя міста.
На перший погляд, Степан Радченко — типовий інтелігент перших пореволюційних років. Та це тільки на перший погляд. Бо В. Підмогильному, справжньому знавцю психології людської душі, вдалося створити досить неоднозначний, навіть складний образ «завойовника міста». Степан виявився людиною, сповненою суперечностей. Він зовні привабливий і красивий, у літературних колах користується певним авторитетом, але душа його темна.
Як каже сам автор, у нього щось залишилося від дикого звіра, адже місто, яке зустріло його так гостинно, Степан прагне не просто підтоптати, а покласти собі під ноги. У душі Степана Радченка відбувається постійний двобій між добром і злом, між правдою і кривдою. Безпринципність героя заважає визначитися, що ж для нього головніше у цьому двобої.
Уважно аналізуючи роман, можна визначити, що Степан Радченко — людина-завойовник, який просто розбазарює свій талант. Доказом цього може бути один з епізодів твору, у якому Степана запрошують на вечірку до інституту читати власне оповідання під назвою «Бритва». «Успіх був великий, та Степан до цього успіху поставився дуже неприхильно і навіть не визнав за потрібне підняти квітку, кинуту йому на сцену, цей перший лавр із вінка своєї майбутньої слави».
Головний герой роману «Місто» дуже любив літературу, яка стала для нього найдорожчою і найближчою. Степан вважав, що розуміння літератури — це перша ознака культурної людини. Себе ж він позначав як людину «насиченого розуму», яка повинна спілкуватися тільки з «тими далекими фігурами, що йому часом випадало з ними здибатись». А ось життя оточуючих людей здавалося Степанові не вартим уваги.
Поступово Степан Радченко підкорював місто. У нього з’явилася простора світла квартира у центральному районі, а потім знайомі, знайомі знайомих, їхні родичі, і так все далі й глибше: «його капелюх щораз частіше здіймався на вулиці...». І навіть Зосі, яку, здавалося б, кохав, він постійно доводив перевагу громадського життя над особистим, постійно читав їй мораль, у яку й сам не вірив.
Час від часу Степан все ж таки відчував, що остаточно і безповоротно губить себе. Залишки особистого «я» намагалися примусити його з’ясувати своє єство і повернутися до себе справжнього. Та перемагали зовсім інші, протилежні думки.
Объяснение:
:)
<span> Влітку я люблю відпочивати як із своєю родиною, так із близькими друзями. З батьками я відвідую різні міста, а на вихідних виїджаю за місто. Ми беремо з собою човен, палатки, деякі необхідні речі і відправляємось шукати затишне місце десь на березі теплого озера або дзеркальної річки. З друзями ж я часто ходжу до міста на різні розважальні заходи та концерти, іноді ми просто сидимо в кафе і ласуємо морозивом. В особливо спекотні дні ми ходимо на річку, де багато купаємось і засмагаємо. Один раз на літо батьки беруть відпустку на декілька тижнів і ми їдемо у гори. Такий відпочинок є дуже активним і веселим. Ми подорожуємо разом з ескурсоводами і багато фотографуємось. Ось так минає моє літо</span><span>Ⓐ</span><span>. </span>
<span>Половецькому юнакові про рідну землю
нагадало чарівне степове Євшан-зілля. Українці, які не зі своєї волі
ставали вигнанцями, розлучалися з рідною землею, брали з собою у далеку,
часто важку дорогу те, що могло нагадувати про батьківський край:
вишивані рушники і сорочки, насіння чорнобривців та інших квітів.
</span>Узявши за сюжетну основу легенду з Галицько-Волинського літопису про те,
як князь Володимир Мономах під час походу взяв у полон сина
половецького хана, М. Вороний створив цілком оригінальний художній твір.
Володимир Мономах залишив хлопця на чужині, в Києві. За гарну вроду
хлопця оточили розкошами й увагою, тому він швидко забув рідний край і
батька. Але старий хан журився й плакав за своєю дитиною, не спав, не їв
і, врешті, спорядив до Києва гудця, який мав пробудити пам'ять хлопця,
нагадати, де його земля. Але умовляння не діють, навіть пісні (ані про
волю половецьку, ані материна колискова!) не справляють враження на сина
половецького хана.
Тема: роздуми ліричного героя про те, що людське життя для історії — це
тільки мить, для людини — піт праці і кров боротьби, це радощі й
страждання ,і про них навряд чи напишуть майбутні історики
Ідея: засудження тих істориків, які забувають уроки життя, кому на відстані все здається простим, зрозумілим, і тому їм легко писати «рядки холодних слів» про часи громадянської війни; возвеличення подвигу тих, хто скроплював землю своєю кров’ю, віддавав душу боротьбі за волю і справедливість.
Основна думка: людське життя - це живий біль, жива рана, і не треба її ятрити порожніми фразами. Мабуть, тільки письменникові під силу передати людські почування, історію «підтятої» людської душі.
Жанр: громадянська лірика
Римування: перехресне
Віршований розмір: ямб
Художні особливості твору:
метафори - росила землю кров, мовчи, душе
епітети - рядки холодних слів, золоті далекі будні, серед родючих вільних нив, душе підтята, дідок нудний
риторичні окличні речення-
Наш біль — рядки холодних слів!
О, золоті далекі будні
Серед родючих вільних нив!
Забудь про ті натхненні свята.
Що в них росила землю кров!
Мовчи, мовчи, душе підтята,
— Агов!
О, тихше!
- Біль не вщух!
Риторичні звертання
О, золоті далекі будні
Серед родючих вільних нив!
Мовчи, мовчи, душе підтята,
інверсія – душе підтята, дідок нудний, історики майбутні,
Людське життя для історії — це тільки мить. А для людини — піт праці і кров боротьби, це радощі й страждання. Про них навряд чи напишуть майбутні історики. Можливо, узагальнять словами «війна» , «робітничий рух» . Для ліричного ж героя поезії — це живий біль, жива рана, і не треба її ятрити порожніми фразами. Мабуть, тільки письменникові під силу передати людські почування, історію «підтятої» людської душі.
На відстані все здається більш простим, зрозумілим. Тому легко буде майбутнім історикам писати «рядки холодних слів» про часи громадянської війни. Але для тих, хто скроплював землю своєю кров’ю, віддавав душу боротьбі, — це було життя, сповнене жаху й болю. Автор хоче, щоб нащадки, які будуть жити «серед родючих вільних нив» , не забували цього.