Друзі...Ким вони є для мене?Вони для мене все.Саме вони допоможуть та підтримають у скрутну хвилину.Я вдячна за це своїм друзям.Якби не вони,я б ніколи не знала "що таке по справжньому жити та насолоджуватися життям".Друзі для мене такі ж важливі,як коріння для дерева.Якби не вони...мабуть я загинула у світі через самотність.
Отже,друзі для нас дуже важливі!Бережіть та цініть друзів пам'ятаючи,що без них, ви як дерево без коріння!
ЩЕДРИЙ ВЕЧIР
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Джим Хокінс – сміливий юнга. Герої роману Р. Л. Стівенсона «Острів скарбів» не шукали пригод, але, коли вони так несподівано виникли, поринули у них. їм довелося пройти складний шлях до істини, але здолали вони його гідно. Усім було важко, та, мабуть, найважче було Джиму Хокінсу. Перед читачем постає сміливий і мужній підліток, який виявив твердість характеру на рівні з дорослими.
Як відомо, його батько мав корчму «Адмірал Бенбов», і Джиму Хокінсу доводилося працювати там. Старий моряк, який несподівано приїхав до заїзду, попросив хлопця простежити за одним моряком і повідомити йому, якщо той з’явиться.
Випадково до рук Джима потрапив дивний пакет, що належав старому капітанові Біллі Бонсу. У пакеті була карта острова скарбів із дивними позначками. Саме на тому острові були заховані піратські скарби. Джим віддав пакет лікареві Лівсі та сквайру Трелоні, і вони вирішили дістатися до них. У Бристолі вони купили шхуну «Еспаньйола», капітаном якої був Смоллет. Джим теж вирушив із дорослими, він був на «Еспаньойолі» юнгою.
Матроси дуже полюбили хлопця і піклувалися про нього. Джим теж відповідав їм добром. Разом з доктором Лівсі, сквайром Трелоні та матросами йому довелося пережити багато критичних ситуацій, що сталися під час подорожі. Здебільшого Джим поводився досить розсудливо, робив правильний вибір. Та все ж таки іноді його вчинки були не зовсім правильними і навіть, відчайдушними. Наприклад, коли він хотів дістатися до піщаної коси, знайти білу скелю, щоб подивитися, чи не там, бува, Бен Ган ховав qbotoчовна. Звичайно, Джим не подумав, що його вчинок може скінчитися погано, адже він опинився у відкритому морі й міг загинути. Або ще один нерозважливий вчинок: Джим, нікого не попередивши, кинув людей напризволяще. Врешті-решт усе скінчилося благополучно і хлопець багатьох урятував, та могло бути й гірше. Важко не погодитися зі словами капітана Смоллета, які він сказав Джимові: «Ти по-своєму, можливо, й непоганий хлопець, але даю тобі слово, що ніколи більше я не візьму тебе в море. Бо ти з породи пестунів і робиш усе, що, захочеш…» (переклад Юрія Корецького).
Та юнак здатний проаналізувати свою поведінку, визнати помилки і зробити правильний вибір. У цілому, Джим Хокінс — надзвичайно порядний хлопець, сміливий, ініціативний, здатний ризикувати, робити правильний моральний вибір. Він допитливий, рішучий, має здоровий глузд. Можна бути впевненим, що ставши дорослим, він Не розгубить моральні скарби своєї Душі. Саме це і приваблює в ньому багатьох читачів, яких він своїм прикладом спонукає бути порядними людьми.