ПОВЕДІНКА ВДОМА І В ДОМІВЦІ
1. Залишай по собі порядок у кімнаті, лазничці й усюди, де перебуваєш.
2. До батьків і старших віком чи становищем стався з пошаною, до кожного прохання додай слово: “Прошу”, а коли прохання виконано, слово: “Дякую!”
3. Не розмовляй зі старшими, тримаючи руки в кишенях.
4. Не веди з батьками й зі старшими розмови в задиркуватому тоні, не сперечайся навіть тоді, коли не погоджуєшся з їхньою думкою.
5. Коли виходиш з дому вдень, повідом батьків чи домашніх, куди йдеш, і подай приблизний час повороту. Коли виходиш увечорі, заздалегідь питай батьків про дозвіл і точио дотримуй поданого ними часу повороту. Це важливе, коли вже користаєшся а втом (зокрема позиченим у батька) або їдеш автом з товаришами.
6. Не перебивай інших, коли вони говорять, особливо тоді, коли воии старші за Тебе.
7. Не висвистуй, не вигукуй дома, не стукай дверми!
8. Не сиди в присутності старших з високо заложеними ногами, а то й з ногами на столі.
9. Коли в дверях, на коридорі або у вузькому переході зустрінеш жінку чи старшу людину, пропусти її перед собою.
10. Коли до кімнати ввійде гість, привітай його, підвівшись з місця, а коли маєш руки в кишенях — витягни їх.
<span>Камінна луна, сушити голову, хоч на голові стій, у першу чергу, точка зору.</span>
Твір за повістю Г. Тютюнника «Климко»
Твір розміщено в твори з української літератури від Tvir в Пятница 4 сентября
Війна несе горе всім. Кров, біль, страждання випали на долю дорослих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. Та як почувалися діти і підлітки, багато з яких залишилися без піклування старших, без даху над головою, перед щоденною смертельною небезпекою? На собі, своїй долі відчув чорний подих смерті і Григір Тютюнник. Пізніше, ставши письменником, він не зміг не описати тих страхіть, які випали на долю покоління. Розповідь про дітей війни — основна тема його творчості, зокрема повісті «Климко».
Головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою, виховувався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. Вже з початку повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, відповідальний. А зі смертю дядька йому і зовсім довелося покладатись тільки на себе. І Климко, і його друг Зульфат — чуйні, чутливі до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку з її немовлям. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов’янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. Подорож далека й безпечна, але Клим-ко готовий терпіти холод і голод заради Зульфата, заради Наталії Миколаївни і її дитинчати. Взаємодопомога — характерна риса майже всіх героїв оповідання. На перший погляд безпорадна людина у трагічній ситуації знаходить сили і можливість допомогти іншій: хлопці допомагають вчительці, старий безногий швець разом з голодним Климком рятують молоденьку дівчину від облави, чужа жінка доглядає хворого Климка і навіть запрошує залишитися жити у неї. Біда зближує, згуртовує людей, виявляє глибини людської душі: доброту, порядність одних і жорстокість та підлість інших.
Фінал оповідання — трагічний. Климко загинув від фашистської кулі уже біля самого дома, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль».
Ця повість страшна своєю правдою про війну і красивою правдою про благородних людей. Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на війні, ми маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей.
Сонце, надія. думка
\\\\\\\\\
Картина «Козак Мамай» намальована понад триста років тому художником, чиє ім'я не збереглося. З того часу багато невідомих митців із народу створили багато подібних картин.
На передньому плані ми бачимо козака, який сидить під крислатим молодим дубом посеред широкого степу. Поблизу Мамая стоїть вірний кінь вороний. Він пильно дивиться, чи не ворухнеться десь там, у степу, зачаєний ворог.
Біля козака напоготові лежить бойове спорядження: мушкет, порохівниця і кварта, щоб мед-вино пити. Позаду нього стримить увіткнутий у землю гострий спис. На гілляці висить шабля, що втоми не знає і не щербиться ніколи.
Вдягнений Мамай, як і личить козакові, в широкі шаровари і жупан.
Степ мовчить, тихо навкруги — козак думу думає. А налетить вітер, зворухне оселедцем на козачій голові, розгорне пишні вуса. Стрепенеться Мамай і заграє на своїй бандурі:
Надія в мене певна — мушкет-сіромаха
Та ще не заржавіла шабля — моя сваха.
Ніякий ворог не міг злякати його, бо був він, як оповідають легенди, ні для кого не зборимим. Тільки свисне його шабля — так і покотяться голови нападників.
Історія свідчить, що саме цього козака на Запоріжжі ніколи не було. Але були тисячі до нього подібних.
У Мамаї відтворено збірний образ козацької України. Такі картини були здавна популярними в народі, ними прикрашали селянські хати.