Земля наших предків напрочуд багата. Це й прекрасна природа, й плодючі чорноземи, зрештою, ще й творчий потенціал нашого народу. Недарма ми, нащадки тисячоліття історії України, отримали у спадок стільки природних та рукотворних скарбів від пращурів. Один з них – це собор Софія Київська, що розташований у центрі нашої столиці.
Софія Київська або Софійський собор – це одна з найдавніших пам'яток української архітектури та монументального живопису ХІ-ХVІІІ століть. Народилася вона ще за часів існування Київської Русі, але упродовж століть зазнавала змін: як оновлень, так і руйнації. Собор як головний храм держави був свого часу духовним та політичним центром. У його стінах відбувалися найвизначніші урочистості: сходження на великокняжий престол, прийняття послів. Тут затверджували навіть політичні угоди. У соборі велося літописання, були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа.
Зовні проста, а в середині розкішна споруда уособлює ідеал людини, як його бачили архітектори тих часів. Без зайвих оздоб та кричущих прикрас, адже людина за християнським віруванням має піклуватися передусім про внутрішню красу. Білі стіни собору приховують неймовірної складності та виняткової краси фрески й мозаїки.
Фрески зображують різноманітні біблійні сюжети, а мозаїки – найбільш шанованих постатей християнства. Особливо вражає шестиметрова мозаїка із зображенням Богоматері. Її постать міниться тисячами відтінків численних шматочків смальти, старанно дібраних працьовитою рукою майстра. Також у техніці мозаїки виконані зображення Христа та Марка Євангеліста, воїна княжої доби, який захищав віру й державу від загарбників.
Довгою і складною є історія Софії Київської, так само, як і історія нашої країни. І коли золота поверхня бань сліпуче виблискує у променях вечірнього сонця, а небесна блакить міниться у рожевому серпанкові, усвідомлюєш, який скарб перед тобою, і як важливо зберегти його для наступних поколінь.
Пізньої осені оголилися дерева та кущі. Відразу навкруги стало багато простору та повітря. Але це не дуже втішає, бо сонце вже рідко світить. А якщо воно світить, то вже майже не гріє. Кожного дня зі свого вікна я бачу одну ту ж саму осінню картину. Зазвичай небо сіре, похмуре, ніби налите свинцем. Останні птахи відлітають на південь: тільки й видно мандрівників у височині. Залишаються лише птахи, такі ж сірі, чорні та коричневі, як івесь пейзаж навколо. Це ворони, горобці тощо. Яскраве листя, яке ще донедавно встеляло землю яскравим килимом, набуває сумного темно-коричневого кольору. Часто йдуть дощі, тому в провулці за моїм будинком розводиться грязюка. Іноді вона підмерзає вночі, бо ночі стають все холоднішими. Де-не-де випаде в листопаді гарна сонячна днина. Всі зустрічають її як рідну, цінуючи сонце! А ще нещодавно, влітку, ніхто не звертав на таке уваги. Пізньої похмурої осені добре сховатися в теплій домівці з яскравим електричним освітленням. Добре пити гарячий чай біля комп’ютера та слухати, як стукотить холодний дощ по віконних шибках. Чути, як надворі дме холодний вітер, хитає деревав палісаднику та гудить на електричних дротах.
Подробнее - на Znanija.com - znanija.com/task/7686972#readmore
Останнім часом слово "герой" стали частіше вживати. Ним називають і пожежника, який виніс дитя з палаючої будівлі і вчителя, який дарує свої знання й душевне тепло дітям протягом усього життя, і лікаря, і воїна-захисника... Хто ж насправді гідний цього виского звання - герой?
Я вважаю, що героями стають лише ті люди, які можуть пожертвувати собою заради блага інших. Героїзм, як на мене, і є найвищим виявом людяності.
По-перше, тільки по-справжньому шляхетні люди, яким властиві співчуття, відповідальність, здатні відчувати чужу біду й віддати своє життя заради інших. Та часто героїзм є платою за чиюсь недосконалість, несправедливість. Можна пригадати чимало яскравих прикладів образного висвітлення цієї думки. Одним із найкращих серед них є Джон Коффі — головний герой роману Стівена Кінга «Зелена миля». Цей чоловік за допомогою свого дару намагається врятувати від смерті двох дівчат, хоча його самого можуть запідозрити в убивстві. Урешті-решт, його засуджують до смертної кари за злочин, якого він не скоював, але на боці цієї мужньої та благородної людини — правда й читацькі симпатії.
По-друге, героїзм виявляється за якихось незвичайних, особливих умов, у які потрапляє той, хто мусить миттєво зробити свій вибір (а для цього він має бути щонайменше порядною людиною). Шкода тільки, що такі обставини часто виникають унаслідок безвідповідальності тих, чиїм посадовим обов’язком було уникнути таких ситуацій. Тому в героїчному гостро відчувається неминучий трагізм жертви, розплати за чужу вину. Прикладів цього і в історії, і в сучасному житті скільки завгодно: подвиг пожежників-ліквідаторів на Чорнобильській АЕС, самовідданість Небесної сотні, героїзм волонтерів під час АТО, які, ризикуючи життям, нехтуючи небезпеку, даючи власні кошти, допомагають бійцям і біженцям, що потребують їхньої допомоги.
Отже, на героїзм здатні лише мужні й шляхетні люди; він потребує готовності в надзвичайно важливий момент зробити вибір на користь тих, кому потрібні твої зусилля. Звичайно, це властиво тільки високоморальним людям і виявляється в їхніх учинках не щодня, а за особливих трагічних обставин, які вимагають жертовності.