Дерева цілий день вимітали небо своїми зеленими мітлами, і надвечір з-за хмар таки виглянуло сонце. Воно було велике і засоромлене. Гроза змила втому не лише з вродливої природи - я майже фізично відчував, як у грудях забрунькувала радість...
Я сів на лавку в скверику й усміхався деревам, сонцю, пошматованим хмарам і перехожим. Потім поруч зі мною сіла дівчина. Вона, теж радіючи всім єством, жадібно впивала очима красу надвечір'я...
- Чому ви посміхаєтесь?
Вона здивовано глянула на мене і відповіла:
- Хіба я знаю?
Ми сиділи і посміхалися всім і всьому, а я - трішечки - посміхався лише для неї, і вона - трішечки - посміхалася лише для мене. І нам було прекрасно і весело, і між нами не було нічого, крім німої щирості.
- Боже мій, до чого тепер безсоромна молодь! - зупинився біля нас перехожий, сповнений гніву. Це був такий дисонанс* у надвечірній радості, що різонув навіть мої немузикальні вуха. Але я посміхнувся йому й мовив:
- Це ви, мабуть, не про нас кажете...
- Ні, я кажу про вас! - перехожий аж тупнув ногою.
- Даруйте, але ми нічого не робимо.
- Хіба можна так зухвало показувати всьому світу своє щастя?
- У нас немає ніякого щастя, - посміхнулася йому дівчина. - У нас є тільки радість.
- І до того ж, у кожного своя, - докинув я.
- Ви ображаєте людей, ви своєю поведінкою наводите тінь на теперішню молодь, - вичитував нас перехожий.
- Хіба посмішка може когось образити або накинути тінь? - допитувався я, хоч і не сподівався ніякої відповіді.
Я знав, що він повчатиме нас, доки не зіпсує настрою і мені, і дівчині, і вечорові. А потім піде, задоволений собою так, ніби й справді утнув щось дуже гарне.
- Ну, чого ви сидите перед очима у всіх і шкірите зуби? - дощуль-пувався він. - Хіба для вас мало закутків?
- Чого це посмішки треба ховати по закутках?
- Бо треба поводитись пристойно.
- Ви, певне, думаєте, що ми... закохані? - раптом запитала дівчина.
- У всякому разі, якісь там фиглі-миглі між вами є, і не треба ними муляти очі порядним людям.
- Та ми навіть не знайомі! - засміялася дівчина.
Від несподіванки він ледве не став кам'яним монументом.
- Як? Ви навіть не знайомі? І ви сидите поруч і посміхаєтесь одне одному перед очима цілого міста?
Мені здавалося, що він репне від гніву. Він так заходився шпарувати нас банальностями, що навіть сонце спіткнулося і нахромилося на вістря тополі. Я хотів уже заткнути вуха і сторчма кинутися, куди влучу..
Шановні, любі читачі, давайте разом збережемо природу!
Ми згодні з тим, що будем здавати ЗНО в травні ,але не хочемо готуватися.
Ответ:
1 - В
2 - Б
3 - Г
4 - Б
Объяснение:
1 - Відносні прикметники позначають ознаку предмета через відношення до інших предметів або явищ: дерев'яний стіл, золотий перстень (до матеріалу), зимовий ранок, тижневий термін (до часу), міські вулиці, прибережна трава (до місця).
2 - падіння, злети, поразки, перемоги - однорідні підмети; були - присудок; та - сполучник - службова частина мови не є членом речення
3 - ми вчимося - це граматична основа - підмет та присудок
4 - У називних реченнях головний член стверджує наявність предметів чи явищ і виражається іменником у формі називного відмінка (Світлая, дивная ніч (Г. Чупринка)). Називні речення вимовляються з інтонацією повідомлення. Від інших типів односкладних речень вони відрізняються тим, що в них немає і не може бути дієслова. Тому в називних реченнях зазвичай відсутня вказівка на час дії або вона зрозуміла лише зі змісту речення.
Такі речення можуть поширюватися означеннями й додатками, але не обставинами (Глибокі борозни літ (М. Хвильовий)), оскільки обставина передбачає наявність дієслова-присудка. Інколи називні речення можуть починатися вказівними частками ось, от, он (Ось і Каховка (О. Довженко)).
варіант Г теж називні речення, але їх 2, а в завданні написано називне речення - в однині
Doctor and he works at a <span>hospital which is near our house.
</span>9. don’t forget to lock a door when you leave. 10. terry sold his old bicycle so that he could buy a new one.Как-то так.