Гріх — помилка, яку допускає людина у процесі своєї життєдіяльності, відступ від істини, поганий людський вчинок,який часто призводить до жахливих наслідків.кожна людина в своєму житті робить помилки від самого народження, кожна людина грішна. Безгрішних людей не існує і, щоб здобути душевний спокій, людям треба визнати цей факт. Кожна людина у своєму житті робить помилки, але далеко не всі їх визнають і за можливостю виправляють. Завдання людини — триматися шляху істини і життя, попри всі негаразди.Із самого початку юний і чистий Доріан Грей опинився між двома протилежними ідеями: «чистого мистецтва» художника Безіла та вченням лорда Генрі, який бачив мистецтво в самому собі. Але, на жаль, «митець власної душі» та «митець власного життя» не помічали душ інших людей, вони прогледіли й душу юного красеня. Учень заперечив теорії своїх наставників і як наслідок — у пізнанні життя став злочинцем, а для себе — власним душогубцем.Урешті-решт сам герой зрозумів, до чого доводить нехтування мораллю: «Смерть власної душі в живім тілі». Руйнівні сили, які впустив у свою душу Доріан Грей, знищили і його тіло. Тож коли він кинувся з ножем на портрет, то убив самого себе.У романі багато блискучих парадоксів: «Доброго впливу взагалі не існує», «Сумління — це страх», «Життя — це лише нервові волокна і клітини мозку» тощо. Але в порівнянні зі страшними змінами, що сталися на портреті, вони втрачають свою привабливість і стають марними. О. Уайльд, почавши із заперечення моралі в мистецтві, закінчив запереченням її заперечення. І в цьому теж полягає парадокс письменника. Він дійшов висновку про те, що саме мистецтво є найвищим людським сумлінням, непідкупним і незнищенним. Доріан покараний лише тоді, коли піднімає руку на прекрасне — на витвір мистецтва. Відомо, що мистецтво як втілення прекрасного є вічним, тому й гине герой, вчинки якого є аморальними й страшними.Фінал роману досить символічний. Портрет стає суворим суддею вчинків Дорі- ана Грея. Подальші зміни такі значні та страшні, що Грей більше не може бачити свій портрет і намагається позбавитися його. Та виявляється, що він знищує не власне зображення, а себе самого.Після смерті героя портрет знову став таким, як раніше, він неначе «відродився». Це є прекрасним свідченням того, що справжня краса існує поза теоріями. Тому портрет — один із головних персонажів роману. Він є магічним дзеркалом, що висвітлює сутність буття. Портрет, наче рентген, показав хворобу, знищив її та засяяв новими фарбами.О. Уайльд колись сказав: «Кожна людина бачить свої гріхи в Доріанових<span>» ,тож ми можемо тільки вчитися на помилках героя,відчувати те що він,думати про наслідки та залишати в собі ті переживання героя,щоб надалі рости духовно та збагачуватися ,а не морально розкладатись</span>
<span>Автор показывает князя Игоря как славного и храброго воина, которым, безусловно, двигали самые благие цели: он хотел освободить Русскую землю от половецких захватчиков. Но вместе с тем автор отмечает безрассудство Игоря, который идет в поход, несмотря на то что тот с самого начала обречен на провал. Единственной движущей силой является при этом стремление к личной славе. Желание личной славы «заступает ему затмение». Ничто не останавливает Игоря на его роковом пути. За это безрассудство и осуждает автор князя. </span>
Некоторые люди имеют хороший характер и помогут тем людям и животным у которых к сожалению нет родителей или хозяев , которые бездомные, которые инвалиды или по другим причинам.Но есть и такие, что даже не обращают на это внимание таких людей называют по разному : бессовестными, бессердечными, злыми, и.т.д. И этим нужно делать вывод , что не нужно смотреть какой вид у человека или у животного , а какой он с внутри !
Медведь.
Жил-был медведь. Вот раз он ягоды собирал , только зевнул , а в рот к нему воробей залетел . Идёт довольный , есть ему чем пообедать .
Вот Лиса Патрикеевна идёт , увидела , кто у медвед я во рту , так полакомиться . Вот и говорит:
Ты не знаеш откуда ветер дует ? -
А ему толстопятому дураку надо сказать с севера а он -
- С запада
рот раскрыл ,воробей вылетел , лису только и видели.
Простакова - злая и жестокая помещица. Она обижает и бьет своих крестьян. Она также обзывает и бьет своего мужа. Простакова безумно любит своего единственного сына Митрофанушку и всячески балует его. Софья- Племянница Стародума, дальняя родственница господина Простакова. Простаковы держат сироту Софью у себя в деревне и хотят выдать ее замуж за Скотинина (затем за Митрофана). Софья - добрая, милая девушка.