<span>
Читання романів може не тільки
сприяти занурення у світ фантазій, а й надихнути на подвиги. Саме це і
сталося з головним героєм роману Мігеля де Сервантеса Дон Кіхот.
Хитромудрий ідальго з Ламанчі вів звичайне життя і користувався
авторитетом серед сусідів, поки не дістався до власної бібліотеки.
Лицарські подвиги і пригоди так вразили його, що він вирішив, ніби все
це нагромадження безглуздих небилиць - щира правда, що для нього в
цілому світі не було вже нічого більш достовірного. Одягнувшись в зброю
і видершись на стару шкапу, що отримала горде ім'я Росинанта,
новоспечений лицар відправився робити великі діяння.
Володіючи воістину лицарськими достоїнствами - благородною душею і
добрим серцем, хоробрістю і гордістю, порядністю та справедливістю, Дон
Кіхот задався метою звільнити Іспанію від злих чарівників, велетнів і
розбійників.
<span>Не маючи можливості зустрітися зі справжніми суперниками, він
закликав на допомогу уяву - і ось вже кипить бій з вітряними млинами. І
це - ще не самий ексцентричний вчинок. Герой роману намагався битися з
лютими левами, пускався в усі тяжкі, щоб прославити ім'я своєї дами
серця - Дульсінеї Тобосської.
Відірваність Дон Кіхота від реальності просто вражає. Здається, що він
не помічає, в якому часі живе. Тому не випадково його лицарські подвиги
виглядають смішними, а самого Дон Кіхота характеризують як
божевільного дивака, дурня і посміховисько, у якого вітряні млини
кружляють в голові.</span>
Але чи справді ідальго такий дурний? Адже поради, які він давав
Санчо Панси, який став губернатором, відрізняються мудрістю й
докладністю.
Мені здається, що Дон Кіхот - романтик і мрійник, що володіє власним
баченням світу, а його поведінка зумовлена прагненням допомогти, в
силу своїх можливостей, скривдженим, бідним і пригнобленим. На жаль,
сучасники не змогли зрозуміти і оцінити по достоїнству високі пориви
ідальго. І в цьому полягає трагізм його образу.
</span>
Недавно на уроке зарубежной литератури я прочитала очень познавательное соченение "Дванадцить месяцев" . В етом рассказе я очень била потресящаня моментами когда багачи правлят над бедними людьми .
Могу точно сказать , что Королева била очень горда и балованая , потому что она хотела , то что нельза найти .
В сочинение мне очень понравилась такая героиня как , простая девочка , пасербица , которая делала всьо что скажет ее злая мачеха , всьо , всьо , все ее безбредельние забаганки и ето меня очень огорчило , потому что пасербица не рабиня їм .
Но всьо таки добро должно перемогти зло , и ето свершилось . В конце приизведения пасербица разнайшла свое счастья и я за нее очень рада , потому что она заслужила . Как говоритса в пословице : " Добро добром , а зло злом" .
Определенно Достоевский в чем то прав , что путь к счастью и к катарсису - очищению души человека , не может быть легким , всего, чего мы добиваемся в жизни ,мы добиваемся упорством и трудом ,проходя через многочисленные трудности . Поэтому путь к счастью тоже тернистый ,человек всю жизнь хочет счастья , но просто так его не получишь . Истинное Счастье можно познать только после того как познаешь истинные страдания , потому что нельзя сказать что такое счастье не узнав что такое несчастье .Так же как в мире нет солнечного света без тени , так и в человеческих жизнях не существует радости без горя ,есть же даже старинная пословица «нет худа без добра и добра без худа» что за касается христианского смирения и веры в Бога , то это достаточно сложно в современном обществе и очень трудно найти человека который искренне верит в Бога , а не из чувства страха , к тому же современная религия не несёт освобождение , а наоборот сковывает духовную и физическую свободу человека
І. Різдво — це свято, на яке чекають усі.
1. Магія Різдва. (Напередодні Різдва скрізь відчувається якась таємничо-святкова атмосфера. Усі ніби завмирають, чекаючи на диво.)
2. Хто найбільше любить Різдво? (Без сумніву, найбільше любить це свято малеча, бо Різдво — це святкові подарунки та здійснення найзаповітніших мрій, це сміх і веселощі. А ще Різдво — це радість теплого спілкування в родинному колі.)
3. Чи сталося диво у повісті Ч. Діккенса? (Диво, яке так чекаєш напередодні свята, обов'язково станеться. От і в повісті "Різдвяна пісня у прозі" видатного англійського письменника Чарльза Діккенса події різдвяної ночі повністю змінюють життя Енебезера Скруджа, головного героя твору.)
III. Духи Різдва тієї ночі змінюють свідомість героя. (Вночі перед Скруджем з'являється привид Марлі. Він хоче застерегти героя від помилок, яких колись припустився сам. Марлі прагне переконати Скруджа в тому, що в світі є речі; важливіші за будь-які багатства. Це, насамперед, моральні цінності. Скрудж усе усвідомлює, а отже, Марлі вдалося виконати своє завдання.)
IV. Духовні цінності важливіші, ніж багатство.
V. Чого мене навчила прочитана повість
. В «Медном всаднике» уже два героя — Петр и бедный чиновниш Евгений. При всей их несоизмеримости в социально-историческош плане они равноправны в гуманистическом и эстетическом отношениях. С одной стороны, Петр дан в поэме как воплощение величия русской государственности, что находит у Пушкина понимание и поддержку.
Он «кумир», «державец полумира», но он же и «истукан», который «уздой железной Россию поднял на дыбы». Так оправдывается бунт Евгения, отстаивающего свое право на существование, на человеческое счастье. Еще Валерий Брюсов в статье, специально посвященной «Медному всаднику», очень точно отметил, что в сцене бунта Евгений вырастает, становясь вровень с самим Петром: «Важно то, что малый и ничтожный, тот, кто недавно сознавался смиренно, что «мог бы бог ему прибавить ума», чьи мечты не шли дальше скромного пожелания: «местечко выпрошу», внезапно почувствовал себя равным Медному всаднику, нашел в себе силы и смелость грозить «державцу полумира».
Характерны выражения, какими описывает Пушкин состояние Евгения в эту минуту. Торжественность тона, обилие славянизмов (чело, хладный, пламень) показывают, что «черная сила», которой обуян Евгений, заставляет относиться к нему иначе, чем раньше. Это уже не «наш герой», который «живет в Коломне, где-то служит»; это соперник «грозного царя», о котором должно говорить тем же языком, как и о Петре».
На чьей же стороне сам поэт — Петра или Евгения? Ответить на этот возрос невозможно. И Петр, и Евгений — каждый по-своему прав и в то же время неправ. «Медный всадник» — образец философской поэмы, ставящей важнейшие проблемы соотношения общего и частного в жизни людей, личности и государства. И даже то, что здесь больше вопросов, чем ответов, пробуждает читательскую мысль, заставляет вновь и вновь обращаться к проблематике пушкинской поэмы, спорить о ней. Споры эти не прекращаются и в наши дни.