Тишком-нишком, наче мишка. <span>Біжить, </span>наче<span> до хати. Біжить, </span>наче<span> з цепу зірвався. Біжить</span>,наче<span> його хто жене. Біжить, </span>наче клубок котиться. Очі,наче<span> зорі. </span>
Минулим летом мені пощастило відпочити в Каспійського моря. Наші знайомі їхали в Дагестан на своїй машині й запропонували мені поїхати з ними. Шлях був неблизький. Ми перетнули україно-російську границю й рухалися до Дагестану, де нам стояло відпочити в моря. Минули Ростовську область, Ставрополье. Липнева спека навіть ховрашків виганяв з нір, і вони стовпчиками стояли в степу, начебто спостерігали за рухом нашої машиниОт і Дагестан. Спереду засинів Каспій. Я проводила практично весь день у моря, тільки на обід додому приходила. Мені розповіли, що море рік у рік завойовує всі нові шматки пляжу. І дійсно, воно впритул наблизилося до набережної. Щоб затримати настання моря на місто, уздовж узбережжя напували залізобетонні палі, ударяючись об які хвилі втрачають свою силу<span>...З ранку море бушувало, небо затяглося низькими щільними хмарами. Надія на те, що вигляне сонце, швидко згасла. Я була на пляжі одна. Правда, віддалік бродив якийсь пес-бурлака. Здавалося, він не знав, куди себе діти. Те підходив до крайці води, але, злякавшись шуму хвилі, що набігає, відскакував, то обнюхував камені, покриті викинутими на берег водоростями. Я дістала із сумки бутерброд і, відламавши шматочок хліба із сиром і ковбасою, кинула собаці. Вона спочатку опасливо покосилася на мене, а потім не поспішаючи прийнялася є</span>Незабаром я зрозуміла, що пригощати прийде ще декого. Прямо над моєю головою пролетіли дві чайки й присіли неподалік на кам'яну брилу в однієї з паль. Мені приємна була компанія собаки й чайок. Я вирішила й чайок зробити учасницями трапези. Відламавши шматочок хліба, кинула їм, але не помітила, як з'явилася ще одна чайка, що на лету схопила частування, призначене зовсім не їй, і полетілаotdyh-u-moryaотдих у моря ( твір-розповідь)Минулим летом мені пощастило відпочити в Каспійського моря. Наші знайомі їхали в Дагестан на своїй машині й запропонували мені поїхати з ними. Шлях був неблизький. Ми перетнули україно-російську границю й рухалися до Дагестану, де нам стояло відпочити в моря. Минули Ростовську область, Ставрополье. Липнева спека навіть ховрашків виганяв з нір, і вони стовпчиками стояли в степу, начебто спостерігали за рухом нашої машиниОт і Дагестан. Спереду засинів Каспій. Я проводила практично весь день у моря, тільки на обід додому приходила. Мені розповіли, що море рік у рік завойовує всі нові шматки пляжу. І дійсно, воно впритул наблизилося до набережної. Щоб затримати настання моря на місто, уздовж узбережжя напували залізобетонні палі, ударяючись об які хвилі втрачають свою силу...З ранку море бушувало, небо затяглося низькими щільними хмарами. Надія на те, що вигляне сонце, швидко згасла. Я була на пляжі одна. Правда, віддалік бродив якийсь пес-бурлака. Здавалося, він не знав, куди себе діти. Те підходив до крайці води, але, злякавшись шуму хвилі, що набігає, відскакував, то обнюхував камені, покриті викинутими на берег водоростями. Я дістала із сумки бутерброд і, відламавши шматочок хліба із сиром і ковбасою, кинула собаці. Вона спочатку опасливо покосилася на мене, а потім не поспішаючи прийнялася є<span>Незабаром я зрозуміла, що пригощати прийде ще декого. Прямо над моєю головою пролетіли дві чайки й присіли неподалік на кам'яну брилу в однієї з паль. Мені приємна була компанія собаки й чайок. Я вирішила й чайок зробити учасницями трапези. Відламавши шматочок хліба, кинула їм, але не помітила, як з'явилася ще одна чайка, що на лету схопила частування, призначене зовсім не їй, і полетіла</span>
Грізно грима грім горою -
Гонить гомін градобою.
Гнеться груш гнучке гілля.
Гонить гуси Гнат: - Гиля!
Я багато разів придивлявся до того, як відповідально моя бабуся ставиться до роботи. Але найбільше мені подобалось спостерігати за випіканням пиріжків. У неї якесь особливе ставлення до хліба. Мабуть, це тому, що під час голоду вона не їла вдосталь хліба.
Отже, бабуся господарює на кухні. Тут гамір, чути булькання чогось у каструлях, цокання годинника, дзенькіт тарілок, а серед всього цього моя бабуся. її не обходить цей гармидер. Для неї головне — спекти смачні пиріжки. Очі моєї бабусі рухаються швидко, ніби наказують рукам робити саме ту роботу, яка потрібна. Обличчя бабусі осяяне усмішкою, розрум'янилось, ніби на морозі. А руки, золоті руки моєї дорогої людини, рухаються так швидко, що я не встигаю за ними стежити.
Спочатку бабуся замішує тісто, додаючи в нього дріжджі, яйця, цукор, масло, борошно, молоко. Вона вимішує тісто ложкою, тоді руками, а потім смішно б'є тісто кулачками та об стіл. Вимішане тісто кладе у дерев'яну діжу, щоб підходило. Вона каже, що у дерев'яній діжі тісто пахне смачніше, бо там живе давній дух предків. Поки тісто підходить, бабуся готує начинку для пиріжків: капусту, товчений горох, ягоди вишні, мак. Від швидкої роботи на обличчі у бабусі виступають крапельки поту, але вона на це не звертає увагу. Вона не стомлюється, бо хіба ж можна втомитись від улюбленої справи?
Мені подобається спостерігати, як росте тісто у діжі, а іноді аж вилізає звідти. Ось тісто вже готове. Бабуся виробляє невеликі формочки пиріжків, кладе в них начинку і викладає на змазані олією листи. Треба почекати, щоб пиріжки підійшли. Потім бабуся змазує пиріжки збитим яйцем і ставить їх у піч. Перед цим піч витоплена до певної температури. Закриває піч заслінкою і чекає десь хвилин 15—20. Ось тепер вона може трошки відпочити. Я так люблю ці хвилини. Моя бабуся лагідно посміхається, гладить мене по голівці, ніби маленького, а інколи ще й пісню співає. І таким теплом, радістю віє від неї, що я забуваю про всі свої невдачі, і теж чекаю пиріжків. І от прийшов довгоочікуваний час. Бабуся бере лопату, дістає нею листи. На столі, застеленому білою тканиною, вона викладає пиріжки. Накриває їх теж біленькою тканиною. Я завжди дивувався, для чого це? Але моя втіха, моя бабуся таємниче мені шепоче: "Не займай, встигнеш, хай пиріжечки вільно подихають, відпочинуть". Так воно і є. Пиріжки духмяні, м'якенькі, так і ваблять до себе.
Дивіться також
Урочиста хвилина настала. Вся сім'я сідає за стіл. На центральному місці — наша бабуся. Ми чекаємо, поки вона візьме першою пиріжок, а тоді вже вся наша родина. Справжнє задоволення — їсти ці пиріжки. Вони виготовлені найдорожчими у світі руками — бабусиними. Ці пиріжки дають нам силу, розум. Мені дуже подобаються пиріжки, випечені бабусею. Мені завжди хотілося готувати так, як моя бабуся.
Честь і хвала рукам, що пахнуть хлібом. Низький уклін вам, моя бабусе.