Усі свідомі роки мого дитинства пройшли в незалежній державі. Навіть не
розуміючи, що таке незалежність, я чув і знав про неї. Осмислення
приходило поступово. По мірі того, як я більшав, прийшло захоплення
історією і літературою. І хоча учителі і батьки вважають, що у мене
нахил до точних наук, гуманітарні предмети мені до душі значно більше.
У п'ятому класі мені потрапила до рук книга Антона Лотоцького
«Історія України», з якої я дізнався про розвиток української
державності. Саме ця книга заклала в моє серце почуття гордості за свою
Батьківщину.
Пройшло чотири роки. Змінився я, змінилося наше суспільство. Але я не перестав пишатись тим, що живу в незалежній державі.
Почуття гордості пробудили в мені твори про славних українських
лицарів-козаків. Я уявляв їх або в запеклому бою, або на легких
«чаєчках», долаючими чорноморські хвилі. Вони захищали рідну землю від
ворога, визволяли бранців із неволі. Ось у чому полягає їх внесок, у
незалежність.
А учасники Коліївщини! Я захоплююсь ними, хоча і розумію, що
багато в чому повстанці помилялися. Можливо, я був би таким же
непримиренним на їхньому місці, проте вважаю, що жорстокості було
забагато, особливо стосовно старих та дітей. Хоча через два з половиною
століття мені значно легше розмірковувати на цю тему, ніж їм тоді.
Я уявляю, як наш стражденний народ зрадів надбанням революції
1917 року — і яке було розчарування! Але патріотизм у кожного українця в
крові. Тому так щедро поливали рідну землю своєю кров'ю київські
гімназисти і студенти в бою під Крутами. І це знову ж таки в ім'я
незалежності!
Із величезною радістю сприйняли новину про незалежність України
наші батьки. На початку дев'яностих років нашого століття Україна ніби
ожила або прокинулась зі сну: мітинги, маніфестації. На вулицях
блакитно-жовті прапори і тризубці. Тоді я був ще дуже малий, щоб
усвідомити велич цих подій; мало хто сподівався побачити на вулиці
державну символіку незалежної України.
Зараз дехто скаржиться на незалежність за всі наші існуючі
проблеми. А я вважаю, що всі наші біди тимчасові. Народ наш роботящий,
винахідливий, тож знайде вихід і з економічної скрути. Найголовніше — не
панікувати, а сумлінно робити свою справу.
Нам, учням, треба працювати на ниві освіти. Навчатися сумлінно —
тяжка праця. Але без знань ми не зможемо знайти свій шлях у житті.
Незалежній Україні потрібні фахівці високого класу. Тільки так моя
Батьківщина зможе стати рівною серед високорозвинених європейських
держав.
Як говорять в народі "Земля нас кормить".
Запам'ятайте земля не завжди буде родюча, ніщо в цьому світі не безкінечно! Є такі люди які дбають про нашу землю, дбають про наше майбутнє...Але дехто кажить"Пфф, зараз би копирсатися в бур'янах а не получати високу заробітну плату будучи суддею або програмістом"
Ні це не так якщо їжа закінчиться, помре все живе і люди і тварини... Тому я закликаю всіх бережіть природи, поки же не пізно...
Скласти твір-опис улюбленого мясця відпочинку пропоную так: Моє улюблене місце відпочинку – хвойний ліс за
містом. Це по-справжньому чарівне місце. У лісі чимало хвойних дерев. Всі вони
дуже гарні. Аромат у цьому місці стоїть неймовірний, адже хвоя має свій
особливий запах. У лісі є чимало галявинок, на яких люди можуть розташуватися
для відпочинку.
Якщо пройти лісом близько двох кілометрів, то
можна вийти до річки. Проте до неї треба спускатися вниз. Краєвиди у цьому
місці відкриваються дійсно чудові. Видно протилежний берег річки, на якому не
живуть люди. Скалистий берег, ялинки та сосни, синя річка – все це дозволяє
душі надихнутися природою, відпочити від поспіху міста. Хвойний ліс – розкішне місце
для відпочинку.
<span> </span>
Був соняцний весняний день. Птиці щебетали. Та рапотом мені захотілось до ліса. Я зібрав свої речі, та пішов на прогулянку. Білі хмаринки так і пливли по блакитному небу. Повітря тепле тепле. Ось вже підхожу до лісу.
Я йшов стежкою, та побачив гарну, затишну галявину. Підійшов розтеливши свою ковдру, сів та дістав свій обід, який дала із собою матуся. Но рапотм я почув голос дівчинки яка кликала на допомогу. Підійшовши до неї я запитав: Ти заблукала?
А вона відповіси мені: Так я гуляла по лісу, та побачила зайчика. Побіжала за ним, а він від мене, так і заблукала. Підемо я тебе виведу, але спочатку ми поїсимо.
Ми прийшли до моєї галявини та почали обідати. І тут я у неї спита: Як тебе звуть? Мене Марийчко. А тебе? А мене Павло.
Так ми з нею познайомились, і кожний тиждень ходили до ліса разом.