Серед цього розбрату, сварок, непорозуміння, жорстокості, безладдя й інтриг яскравим променем висвітлюється образ головного героя роману — Вілфреда Айвенго.
Він належить до шанованого старовинного роду саксів. Батько його — Седрик — справжній патріот, щира, смілива й чесна людина. Незважаючи на те що Айвенго ще дуже молодий, ніхто з його однолітків не зумів перевершити його у мистецтві володіння зброєю. Він бере участь у всіх лицарських турнірах, відстоюючи честь і справедливість. Айвенго усім серцем покохав леді Ровену — вихованку свого батька, але той мав намір одружити її з Ательстаном Конінсбурзьким, недалеким, тупим нащадком королівського роду, бо хотів поставити його на чолі визвольного руху саксів. Ательстан викликає у багатьох людей недовіру, тому й вирішує Седрик одружити його з останньою представницею роду короля Альфреда — леді Ровеною. Але леді Ровена покохала Айвенго, який відповідав їй взаємністю. І тоді розгніваний Седрик позбавив свого сина Айвенго спадщини й вигнав його з дому. Вілфред стає лицарем, вірно служить королю Річарду, захищає честь короля і його хоробрих воїнів, коли після хрестового походу таємно з'являється у рідному домі в одязі паломника. Від імені Айвенго він приймає виклик від гордовитого, пихатого храмовника Бріана де Буагельберга. Людина виключно чесна й порядна, Айвенго попереджає про небезпеку єврея Ісаака, з яким хотів розправитись. Бріан де Буагельберг і допомагає йому вийти із замку й дістатися до безпечного місця. Дякуючи Айвенго за порятунок, Ісаак дає йому адресу свого друга, який може забезпечити лицаря конем, спорядженням, щоб той мав змогу взяти участь у лицарському турнірі при Ашбі. Цей турнір збирав усіх найкращих англійських лицарів. Проводився він у присутності принца Джона.
Лицарі, які влаштовували цей турнір, здобували одну перемогу за одною. Але раптом з'являється новий боєць із девізом «Позбавлений спадку», який безстрашно викликає на смертний бій самого храмовника та перемагає його, поклавши вінець до ніг красуні Ровени, обраної ним королеви. Коли з Айвенго зняли шолом, Ровена, тамуючи крик, який вирвався з її грудей, наділа на голову Айвенго розкішний вінок, призначений в нагороду переможцеві, і сказала: «Дарую тобі цей вінець, лицарю, як нагороду, призначену мужньому переможцеві. І ніколи вінець лицарства не був покладений на більш гідне чоло».
Айвенго — чесний і справедливий воїн, який у будь-який момент може прийти на допомогу тим, хто її потребує, тобто приниженим, гнобленим. Довідавшись, що Ребекку несправедливо звинувачують у чаклунстві й погрожують спалити на вогнищі, якщо не з'явиться лицар, який погодиться захищати її честь та мечем доведе її правоту, Айвенго поспішає на поєдинок, щоб захистити нещасну невинну дівчину. Ледве тримаючись у сідлі після тяжкого поранення, Айвенго все ж таки виходить на бій із Буагельбергом. І коли супротивники зійшлися, від влучних ударів обидва лицарі падають. Але Божий суд звершився: Буагельберг гине, а Ребекку виправдовують.
Отже, Айвенго не тільки мужній, сміливий і відважний воїн, а й чесна, порядна, здатна на самопожертву людина; фанатично відданий справі, він служить друзям, з якими поділяє нещастя й небезпеки.
Пройшло вже майже два століття з часу написання чудового роману В. Скотта. Здавалося б, давно минули вже й лицарські часи. Ми живемо у двадцять першому столітті. Вік технократії, комп'ютерних технологій накладає відбиток на розум і серця людей, їхні взаємини. Але нетлінними залишаються людські цінності, які притаманні герою роману, славному лицарю Айвенго.
<span>Чесність, шляхетність, почуття людської гідності, мужність, відвага, вірність, здатність до самопожертви в ім'я батьківщини чи друга мають і сьогодні непересічне значення.</span>
Печорин в главе "Тамань"-более молод,он ещё не утратил романтичности,верит в мечту.Авантюризм -вместо холодного расчёта, влюблённость-вместо цинизма,это самая ранняя глава,Печорин ещё не очерствел душой и не пытается отстраниться от общества.В главе "Тамань" сам Печорин оценивает свои поступки, характеризует себя трезво и правдиво.
<u><em>Тема</em></u>:Становление характера главного героя,хронологические первая глава,с неё начинает раскрываться сложный и противоречивый Печорин.
<em><u>Основная мысль:</u></em>Излишний авантюризм и вмешательство в чужую жизнь,могут стоить жизни собственной.Противоречивые поступки приводят к неприятностям и прекрасная ундина может пытаться утопить героя в бушуем море.
<u><em>Смысл названия:</em></u>Тамань-удивительное место,красота моря и природы,но главный герой не находит там счастья и называет Тамань "самым скверным городишко".
<u><em>Композиция:</em></u>Повествование от лица Печорина,в форме дневника, последовательно отражающее события.
<em><u>Жанр:</u></em>Новелла,короткое изложение событий в небольшом объёме и минимальным количеством персонажёй.Центральное событие, непредсказуемый финал.
<em><u>Литературное направление:</u></em>Романтизм в переплетении с реализмом. Пейзажи,вольная жизнь контрабандистов переплетается с реальностью, правдой жизни и скудным духовным миром героев. Печорин ,как лирический герой,ещё юный,но уже становящийся героем своего времени.Лермонтов был в Тамани,ожидая корабль,он был принят за царского соглядая,ищущего контрабандистов.Слепой Яшка,красавица-татарка и её связь с контрабандистами-реальные факты из жизни автора.
<em><u>Сюжет:</u></em>Глава "Тамань" написана самим Печориным в своих дневниках. Авантюрист,жаждущий приключений влюбляется в прекрасную ундину.Он ищет новых ощущений,верит в мечты.Девушка очаровывает Печорина,он забывает об осторожности и жестоко наказан за это. Печорина обворовывают,чуть не топят в море,это мгновенно отрезвляет холодный ум героя.Печорин возвращается в своё обычное, отстранённое состояния,ругая себя за глупость и мечтательность.
Главный герой – молодой офицер в отставке Владимир Дубровский. Он приезжает в имение своего отца и узнает, что отчий дом и все имущество переходит по решению суда к помещику Троекурову. Этого человека Владимир считает причиной всех несчастий и виновником смерти своего отца. Вот что он говорит Марии Кирилловне: „.. я тот несчастный, которого ваш отец лишил куска хлеба, выгнал из отеческого дома и послал грабить на больших дорогах» . Часть дворовых людей господ Дубровских отказывается переходить к новому хозяину, они бунтуют и требуют мести. Кроме того, Владимир поджигает родной дом, чтобы тот не достался Троекуровым. По вине кузнеца Архипа в огне пожара погибают приказчики. Теперь молодому Дубровскому нет дороги назад – он уходит в лес и становится предводителем разбойников. Мне кажется, что обстоятельства жизни, несчастья, случившиеся с его семьей, а также протест и гнев крепостных крестьян заставили Владимира Дубровского стать грозным разбойником.
Андрей Гаврилович Дубровский был дворянином. У него было поместье, и он владел семьюдесятью душами крепостных. У него был друг – Кирилла Петрович Троекуров. Человеком Троекуров был очень знатным. Однажды Дубровский поссорился с Троекуровым. Троекуров разозлился и решил отнять у своего бывшего друга поместье. Троекуров добился своего. На суде у Дубровского случился нервный срыв. Егоровна, нянька Владимира Дубровского, послала ему письмо. В нём она писала, что у отца Владимира со здоровьем совсем плохо. Владимир Дубровский с восьми лет после смерти матери жил в Петербурге, воспитывался в Кадетском корпусе. Узнав о болезни отца, Владимир сразу же к нему приехал. Через некоторое время в Кистенёвку – имение Дубровских – приехал Троекуров. Он хотел помириться с Андреем Гавриловичем. Когда отец ладимира Дубровского увидел в окно Троекурова, ему стало плохо, и он умер. Троекуров передал документы на управление Кистенёвкой Шабашкину, который помог Кирилле Петровичу отобрать эту деревню у Дубровских. Шабашкин и другие люди Троекурова остались ночевать в Кистенёвке. Дубровский не хотел, чтобы его дом достался этим людям, и сжёг его вместе с Шабашкиным и компанией. Правда, сжечь этих людей он не хотел. Это была затея кузнеца Архипа, который специально закрыл дверь в доме, в котором ночевали пьяные приказные. <span>Дубровский остался без гроша в кармане, и он стал разбойником вместе со своими холопами.</span>
Представники течії просвітництва: вчені, філософи, письменники,
вважали метою суспільства людське щастя,
шлях до якого - переустрій суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом,
були прихильниками теорії природного права.
Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму,
ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною,
утвердження самосвідомості й самооцінки особи.
Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу.
http://osvita.ua/vnz/reports/culture/12145/
А характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму,
відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини.
Його ідеологія спирається на культ індивідуалізму, на підкреслену, загострену увагу людської особистості,
до психологічних проблем її внутрішнього "Я".
У центрі зображення романтиків винятковий характер у виняткових обставинах.
Тому відмінності від світогляду Просвітництва дуже помітні: якщо просвітники вважали, що декілька простих розумних принципів можуть бути застосованими повсюдно, то романтиків захоплювала багатоманітність світу, абстрактні істини вони намагалися випробувати і доповнити конкретними спостереженнями. Світ людей і явищ не може бути простим, одноманітним, розумно облаштованим, а постає складним, багатобарвним, нерідко ірраціональним.
