<span>Мелашка: маленький зріст, добре вихована в батьківській
сім'ї, старалася в усьому догодити свекрусі, сімлінно виконувала
будь-яку роботу. "рівна, як струна, гнучка, як тополя гарна, як червона
калина", " Мелашка була з поетичною душою, з ласкавим серцем. Часов
вона у своїй розмові несамохіть вкидала слова пісень"</span>
Видатний український письменник Панас Мирний у романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", змальовуючи історію села Піски, витворив майже столітню історію всього українського селянства.
<span>Зі сторінок роману постає перед нами Україна, якою вона була до закріпачення. Серед безкраїх степів красувалися, як квітники, веселі хутори, присілки, села. Вільної землі було неозорно. Приходь, ори, скільки хочеш, — ніхто слова не скаже. Та не стало рівності між людьми — не стало братства. Козацька старшина, якій колись, вибираючи, на голову груддям землю кидали, щоб не зазнавалася, позадирала тепер голови вгору, а прості козаки до самої землі понагинали. Кругом Україну облягло панство, як те гайвороння, шматувало її... Та земля, котру народ засівав своїми кістками, обороняючи її від ворогів, стала для них теж ворогом, від якого доводилось тікати. Люди переходили з одного місця на інше, шукаючи волі, бажаючи здихатися панів, але ті пани вже були всюди. Кругом неволя, кругом сум людський. </span>
<span>Піски були ще вільні, але до піщан доходили розповіді про те, як у сусідньому селі Гетьманському не тільки пан полковник з людей знущався, а й як пані полковниця черевиками зуби й очі вибивала, як по цілому тижню в колодках морила сердешних дівчат, як їм коси різала, голову дьогтем мазала й пір'ям натикала, як ніхто не женився, ні заміж не йшов, не заплативши викупу. </span>
<span>Та не обминуло лихо Піски, як і всю Україну, — потрапили вони в неволю. Дісталося село пану Польському. Пан Польський, вилупок з тієї голопузої шляхти, що після занепаду Польщі переметнулася під крильце російського самодержавства, "заліз у якийсь полк, терся до передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала... й до Пісок! Генерал та його нащадки все новими й новими указами та вигадками щодня камінець по камінчику вибивали з людської волі. "Кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив'язані до генеральші, — поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуби брати..." </span>
<span>Кріпаки почали тікати. Але як вони не тікали, все-таки багато зосталося на розвід панам Польським, які із завзятих степовиків поробили покірних волів, що орали та засівали зерном уже не свої ниви, а панські. </span>
<span>Люди від горя й безвихіддя розпились, розледачили. Перестали навіть тікати. Неволя, як той чад, задурманила людям голови. Село зубожіло. Обшарпане, обтіпане. Стали прокидатись де-не-де злодії — новина в Пісках! Раніше ніколи ні в кого й двері не замикалися, а тепер — і на засові страшно. </span>
<span>Реформа 1861 року не принесла селянам сподіваної волі, в народі її прозвали "голодною волею", бо селяни вийшли "на волю" обідрані, мов жебраки, і потрапили в нове рабство до тих же панів. </span>
<span>Панас Мирний у романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" розповідає ? розповідає "лихо давнє й лихо сьогочасне", бо засиллє "п'явок народних" не змінилося й після реформи. Як належала панам Польським вся влада в повіті ("Сам — предводитель; родичі — урядники; справник, суддя, підсудки — все то зяті, родичі зятів, племінники..."), у них вона залишилася й після реформи. </span>
<span>Що ж робити людям, як жити, щоб вирватись з цього зачарованого кола? Над цим питанням й примушує замислитися роман Панаса Мирного.</span>
Ответ: Я цілком згодна з народною мудрістю «Тоді лише пізнається цінність часу, коли він утрачений». Адже він, тобто вислів, має дуже глибоку повчальну думку, проблематика якої є дуже актуальною в наш час. І мені б хотілося довести це іншим.
Я часто питала себе: «Що таке час взагалі?». Матеріально його не існує, але він здатен на що завгодно: він, тобто час, може розлучити людей, подарувати життя, розбити серце та вилікувати душу. Зараз кожен з нас живе за індивідуальним розкладом, який містить багато пунктів досягнення головної мети чи мрії. Але, слідуючи цьому розкладу, ми втрачаємо цінність часу, котра, згодом, стає нам байдужа. І саме в цей момент трапляється щось жахливе,те, що потім змушує страждати через свою неувагу до будь-чого. Це нагадує мені кидок бумеранга – як ми ставимося до часу, тим він нам і відплатить. На цю тему можна розмірковувати ще багато часу, але треба зрозуміти, що, як би не хотілося, повернути час назад неможливо. Один день не можна прожити двічі. І навіть зараз, пишучи цей твір, я марную свій дорогоцінний час. Але я твердо знаю, що цей твір може навчити когось тим, про що він і не замислювався. Я вважаю, що найприємніше марнування часу – це проведення його з користю для себе й інших. Це – мій особистий принцип, котрий, я гадаю, не зміниться.
Цій проблематиці приділяв увагу видатний український письменник Григорій Квітка-Основ’яненко у своєму творі «Маруся». Коли Василь, повернувшись із заробітків, дізнався про трагічну смерть своєї коханої, він повністю віддався суму й печалі. В його голові дзвеніли думки, одна з яких змушувала його шкодувати про те, що він так мало часу провів зі своєю коханою Марусею. Я вважаю, що Григорій Квітка-Основ’яненко цим оповіданням хотів навчити читачів цінувати кожну мить, проведену з рідними чи коханою. Адже, життя дуже коротке, протягом якого треба проводити більшість часу з тими людьми, котрі завжди будуть з тобою.
Объяснение:
вірш написаний 1919р.
жанр: сонет, філософська лірика
тема: любов до природи й людини, всього живого і красивого.
ідея: автор показує радість життя та його неповторність.
основна думка: треба пройти догий шлях щоб зрозуміти та відкрити для себе "солодкий світ".
Жудожні засоби:
-епітети
-метафори
-порівняння