Слобідська Україна або Слобожанщина(рідше — Слобідщина)[1] — історико-географічний край у східній частині України та прикордонних областях РФ, територія якого перекривається приблизно з територією п'яти Слобідських козацьких полків 17 — 18 століть, автономних формацій у межах Московського царства, а згодом Російської імперії.
Слобідська Україна межувала на заході з Гетьманщиною, на півдні із Запорожжям і володіннями Кримського ханства, на сході з Доном, на півночі з Московщиною. Вона обіймала частину Середньої височини й сусідню з нею Донецьку низовину, північнно-східну частину Придніпровської низовини і невелику частину Донецького кряжа. В сучасних межах охоплює центрально-південну частину Сумської області, Харківську область, північну частину Луганської області та північно-східну частину Донецької області, західну, центральну, східну, південну частини Білгородської, південні частини Воронізької, та Курської областей.
Зараз (та за часів СРСР) частини Слобожанщини, що входять до Росії, належать до Центрально-чорноземного економічного району Росії, але в часи Російської імперії вся Слобожанщина разом із північною половиною України входила до Малоросійського економічного району.
Ставлення слобідської старшини до цих планів було подвійне. Сумська й Охтирська старшина, ближче зв'язана, і навіть споріднена з старшиною Гетьманщини, загалом підтримувала ці плани, тоді як старшина трьох східних полків Слобідської України воліла залишитися під безпосередньою владою царя, лише дістаючи більше автономних прав для всієї Слобідської України. За цих умов, надто ж під впливом антиукраїнської політики Росії щодо Гетьманщини після Полтавської поразки 1709 р., питання про об'єднання Слобідської України з Гетьманщиною втратило актуальність.
Але це не відбилося на взаєминах Слобідської України і Гетьманщини. Крім зв'язків економічних і культурних, велике значення мали близькі родинні й родові зв'язки між вищою старшиною Слобідської України і Гетьманщини. Визначніші слобідські роди, як Донець-Захаржевські, Квітки, Кондратьєви, Ковалевські, Куликовські, Лесевицькі, Надаржинські, Осипови, Перехрестови та інші, були споріднені й посвоячені з Апостолами, Гамаліями, Горленками, Гречаними, Жураковськими, Забілами, Зарудними, Іваненками, Капністами, Лизогубами, Лісницькими, Максимовичами, Маркевичами, Миклашевськими, Милорадовичами, Полуботками, Родзянками, Савичами, Самойловичами, Скоропадськими, Сулимами, Чарнишами, Черняками, князями Четвертинськими та іншими визначними родами Гетьманщини. З цим пов'язані були й чималі земельні володіння деяких гетьманських фамілій на Слобідській Україні (зокрема Миклашевських, Полуботків, Самойловичів тощо). Нерідко представники лівобережної старшини посідали важливі старшинські уряди на Слобідській Україні (Михайло О. Милорадович, полковник Ізюмський, 1759—1761; Іван Зарудний, сотник Ізюмського полку кінця 1748 р.; Григорій Іскрицький, сотник Сумського полку 1708 р., шваґер гетьмана Апостола; Василь Савич, сумський полковий суддя, син генерального писаря Семена Савича й зять сумського полковника Андрія Кондратьєва; їх нащадки тощо). Але вони не поривали зв'язків з Гетьманщиною, де в них також були маєтки та їх родичі посідали ті чи інші уряди. З іншого боку, слобідські діячі іноді брали безпосередню участь у політичному житті Гетьманщини (наприклад, Охтирський полковник Федір Осипов у справі Кочубея й Іскри 1703 р.). Слобідська Україна давала тимчасовий (вільний чи невільний) притулок гетьманським діячам та їх родинам у час політичної або військової криз (зокрема під час війни 1708—1709).
Ярослав Владимирович — сын князя Владимира Святославича (из рода Рюриковичей) и полоцкой княжны Рогнеды Рогволодовны, отец, дед и дядя многих правителей Европы. При крещении был наречён Георгием. В Русской православной церкви почитается как благоверный князь; день памяти — 20 февраля (4 марта) в високосный год или 20 февраля (5 марта) в невисокосные годы.
Шестой крестовый поход<span> — крестовый поход </span>императора Священной Римской империи Фридриха 2 Гогенштауфена<span> в </span>1228—1229 годах<span>. Этот поход не был отмечен ни одним сражением. Спустя семь лет после провала </span>Пятого крестового похода Фридрих 2<span> путём дипломатических маневров сумел восстановить контроль христиан над </span>Иерусалимом<span> и рядом других областей на ближайшие пятнадцать лет.
5 крестовой поход</span> (1217—1221) — попытка европейцев вновь приобрести Иерусалим и остальную часть Святой Земли.
Папа Иннокентий III и его преемник Гонорий III организовали поход армии крестоносцев во главе с королём Андрашем II Венгерским и герцогом Леопольдом VI Австрийским в Святую землю, однако в итоге их действий Иерусалим остался в руках мусульман. В 1218 году немецкая армия во главе с Оливером Кёльнским, а также объединённое войско голландцев, фламандцев и фризов под командованием Виллема I Голландского присоединилась к походу. Планируя напасть на Дамиетту в Египте, они заключили союз в Анатолии с сельджуками Конийского султаната, которые параллельно напали на Айюбидов в Сирии.
седьмой крестовый поход<span> — </span>крестовый поход<span> короля Франции </span>Людовика 9<span> в </span>1248—1254 годах<span>. Крестоносцы были разбиты в дельте </span>Нила<span>, король был пленён и был вынужден уплатить выкуп в 800 000 </span>безантов<span> за своё освобождение.</span>
Восьмой крестовый поход изначально был чисто французский и начался летом 1270 года под командованием Людовика 9.
Восьмой крестовый поход известен тем, что является последней серьёзной попыткой европейцев вторгнуться в земли арабов.
Людовик дал клятву идти в Святую землю<span> и получил Крест из рук </span>легата<span>. То же самое проделали и все его три сына. </span>Папа римский<span> известил палестинских христиан о новом крестовом походе. Но на военном совете было решено идти в </span>Тунис<span>, находившийся под властью династии </span>Хафсидов<span>.</span>