Кожна нація , кожен народ , навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.
Але звичаї - це не відокремлене явище в житті народу , це - втілені в рухи і дію світовідчуття , світосприймання та взаємини між окремими людьми . А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру даного народу , що в свою чергу впливає на процес постання народної творчості. Саме тому народна творчість нерозривно зв`язана з звичаями народу.
Звичаї народу - це ті прикмети по яких розпізнається народ не тільки в сучасному , а і в його історичному минулому.
Звичаї - це ті неписані закони , якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах . Звичаї , а також мова - це ті найміцніші елементи ,що об`єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї , як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу .
В усіх народів світу існує повір`я , що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища , бо він загублений для свого народу.
Детальніше тут: http://m.zvicha-tradits-ukrants-v.webnode.com.ua/
На ганок вийшла газдиня.У мене є чудові світлини.Я чатаюся зі своїми однокласниками.
ПЕРЕД УЗАГАЛЬНЮВАЛЬНИМ СЛОВОМ СТАТЬСЯ КОМА
Що це за гамір надворі? Невже знову пташки бавляться в пухнастому
сніжку? Так, і дійсно, маленькі та прудкі вони літають навипередки з
вітром та сніговієм, над садком у пошуках поживи.
У дворі нашого будинку росте горобина. Давно вона росте,
гордлива ті іноді журлива красуня, з солодким червоним намистом. Кожної
зими сніжок ніжно додає до її намиста, срібний свій оксамит. Я навіть
не пам»ятаю коли її там ще не було. Стара вона та розлога. Ніби царівна
усьго саду. Останнім часом до неї часто прилітають маленькі друзі —
птахи. Щось щебечуть, звеселяють її, розказують про свої пригоди…
Ось і сьогодні стою я біля горобини і чую, як птахи розмовляють зі стареньким деревом.
- Люба горобино, як ми вдячні тобі, що в золоті осені ти не забула про нас і приберегла свої ягідки, наше улюблене ласування.
-Так , так -защебетали інші пташеки і стали весело стрибати по її старих гілках, струшуючи маленькі сніжинки.
-Ні, це не ви мені дякувати повинні, а я вам — ніжним голосочком
відповіла садова царівна. -Якби не ви, мої маленькі, весною гусінь поїла
б мої ніжні листочки, пахучий цвіт би осипався і не було б ягідок. Так я
й стояла б в зажурі весь час.
<span>-Та ми ж друзі! І завжди будемо допомагати один -одному! Ти для нас,
як матінка- годувальниця, ми ніколи не забудемо твоєї щедросі — весело
зачиркали пташеки. — Тепер жодного дня більше не буде, коли б ти
журилася. Завжди прилітатимемо ми, твої помічники й розрадники.</span>
