Чи можна сперечатися про смаки? Чи можна людину засуджувати за те, що їй подобається одна річ і викликає осуд інших? Як відомо, не буває двох однакових людей, а тому й погляди на одне й те саме явище, подію, річ не можуть бути абсолютно ідентичними. Одні віддають перевагу білому кольору, а інші — чорному, одним подобається класична музика, а інші не мислять життя без року. І це правильно, бо якби всім людям на Землі подобалося одне й те саме, ми, мабуть, перетворилися б на якусь сіру масу, не могли б виявити свою індивідуальність, загубилися б серед інших. Проте, це лише одна з точок зору. Так, з одного боку, говорять, що про смаки не сперечаються. Але з іншого — про одну людину можуть сказати що у неї гарний смак, а іншу вважають позбавленою цього дару. Хто може назвати критерії, за якими визначають смак людини, адже, що для одного є жахливим, для іншого — просто оригінальне. Мабуть, якихось чітких норм не існує, тим більше наше сучасне суспільство розвивається настільки швидкими темпами, що вигадані сьогодні правила завтра будуть вже застарілими. Нам може подобатися те, що виклика¬ло осуд попередніх поколінь, а наші нащадки будуть вважати це жахливим. Та чи означає це, що поняття смаку можна назвати застарілим? Я не вважаю, що це саме так, що воно відійшло в минуле. Завжди були, є і будуть жити якісь вічні цінності, поняття та уявлення, на які люди будуть рівнятися, і, я думаю, саме вони і є критеріями не тільки смаку, але й вихованості, моральності людини. Бо, на мою думку, смак — це щось більше за вміння добре одягатися, гарно виглядати, слухати якусь певну музику чи читати якісь визначені книжки. Часто смак плутають з модою, чи тим, що називають стильним, сучасним, модерним. Хоча це зовсім не так.Багато хто вважає, що смак дається людині від народження, що йому не можна навчитися. Прихильники цієї думки наводять багато прикладів на підтвердження своєї теорії, і, можливо, де в чому з ними можна погодитися. Дійсно, іноді трапляється так, що в середовищі, яке зовсім не сприяє розвиткові естетичних нахилів та високих уподобань, народжуються справжні діаманти — особистості, здатні піднятися над цим середовищем і потім підняти і його на новий рівень. Але чи означає це, що люди, які від народження не наділені цим даром, вже нічому не зможуть навчитися? Я не думаю, що це так. Людина має здатність вчитися, сприймати все нове, і, звичайно, якщо вона потрапить у добрі руки, у коло людей, які зможуть навчити її розрізняти добре і погане, красиве і потворне, — це обов’язково матиме позитивний ефект. Можливо, не кожен зможе досягти висот смаку, відразу стати витонченою, елегантною, досконалою особистістю, проте щось людина обов’язково запам’ятає і вже ніколи не буде такою, як раніше. Головне у цьому процесі, на мою думку, — не зовнішній ефект, те, що відразу впадає в око, а внутрішній світ людини. Адже перше легко забути, заплутатися вправилах етикету, а те, що стає частиною твоєї душі не забудеш вже ніколи. Тому важливим здається мені саме виховання, залучення кожного до скарбниці вічних цінностей, щоб людина не згадувала, як їй треба поводитися в тій чи іншій ситуації, а знала це. <span>І ще одна річ здається мені надзвичайно важливою — людина з почуттям смаку, по-справжньому вихована та інтелігентна людина ніколи не дорікає іншому через його недоліки, не буде насміхатися чи зневажати за недоречну поведінку чи вигляд. Бо це є свідченням невихованості, снобізму, від якого й до поганого смаку недалеко. Мабуть, і приказку «Про смаки не сперечаються* вигадали саме люди зі смаком, нагадуючи всім, що кожен має право на свою точку зору, свої думки, навіть якщо вони не збігаються з поглядами та переконаннями інших.</span>
Ще вчора сонечко гріло по-літньому. А сьогодні вночі до мого міста непомітно вступила чарівниця-осінь.<span>У буйні зелені крони дерев, осінь вже де-не-де вплела пасма жовтого листя. Молода берізка опустила додолу довгі коси-віти. А вітер чеше, чеше їх, заспокоюючи красуню. Не сумуй, що незабаром опаде твоє листя.</span>Прийде весна — і на місці опалого листочка виростуть нові, молоді пагінці.Ще пишніше розквітне твоя врода.<span>Кожний новий ранок зустрічає мене по-іншому: то загорне у густий туман, то сипне за комір кілька холодних краплинок осіннього дощу, то збадьорить прозорою прохолодою. А інколи розщедриться ранок і зустріне свіжовимитим сонечком, скісні промені якого заглядають під самі повіки, ніби просять пробачення за своїх сердитих побратимів…</span><span>Я люблю осінь за її тихий смуток, що щемом озивається в серці, за важкі кетяги горобини, за срібні нитки бабиного літа, що дарують нам окрайчик літнього тепла, за шерхіт опалого листя, який заспокоює отой щем у серці.</span><span>У садочках пахнуть достиглі яблука викохані щедрим літнім сонцем, вони вже не в змозі втриматися на гілці, голосно гупають з віт, проливаючись липким соком у холодну траву.</span><span>— “Не сумуй, — каже мені жовта гілка за вікном. — Мине осінь, пройде зима. Пора згасання зміниться порою цвітіння”.</span><span>І я не сумую, бо про це мене просила сама Осінь сьогодні вночі. Осінь, що завітала до мого міста.</span>
Найсвітліше в листяному лісі буває ранньої весни. Під сонячним промінням швидко збільшуються чорні круги талої землі навколо дерев. На очах з'їдає останні ніздрюваті кучугури снігу південний теплий вітерець. Задзюрчали по вибалках струмочки. Ґрунт ще не просох, і десь на півшляху до великої річки була тала вода, а над землею, вкритою перепрілим вторішнім листям, вже піднялися ранні квіти. Розкрилися грона пролісків, схожих на небесну блакить. Поодинці визирнули підсніжники. Між зеленими листочками загорілися жовтенькі зірочки гусячої цибульки. Світло, тепло розбивають панцир на бруньках. Вже недалеко той час, коли оксамитовим серпанком молодого листячка вкриються розлогі крони кленів, лип і затінять нижній ярус лісу.Проте наші ранньоквітучі рослини встигають до цього часу відцвісти. Так швидко ростуть вони завдяки своїм цибулинам, або кореневищам , з поживними речовинами. Анемони,медунка, ряст, проліски, гусяча цибулька-це все наші підсніжники- рослини, що починають рости напровесні ще під снігом.