Сивою давниною віє зі сторінок повісті І. Франка "Захар Беркут". Перед нами постають герої, які вірять у перемогу добра над злом, правди над кривдою, які живуть ідеями спільного порядкування, єдності й добра. Головне для них – це інтереси громади. Живуть вони в глухому селищі Тухля, і очолює громаду тухольців "люблячий батько" – Захар Беркут.
Сивий старець, "мов стародавній дуб-велетень", "поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази". Для громади він був усім: пасічником, лікарем, розумним порадником, справедливим суддею, ватажком, головою старійшин. Громада важила для нього дуже багато. Усе життя він допомагав, чим міг, тухольцям (та й не тільки їм). Ще молодим Беркут прагнув приносити користь людям, тому й вирушив на пошуки вчителя, щоб навчитися лікувати людей. Але, окрім лікарських умінь, він набув ще й розуміння того, що щастя й добробут тухольської громади залежать від розумного "ведення громадських порядків, громадської спільності та дружності". Тухольці побачили в ньому наймудрішу та найдостойнішу людину, тому зробили його ватажком громади. І відтоді Захар Беркут не знав іншого життя, як життя в ім'я інтересів громади, усе, що він робив, робив лише з погляду на добро й користь для інших. Незважаючи на свій вік, Захар не може сидіти склавши руки, адже, на його думку, "життя лише доти має вартість, доки чоловік може помагати іншим".
Дев'яностолітній старець, який багато бачив і багато знає, є головою та розумом громади: за його порадами збудували дорогу, яка служила засобом зв'язку між тухольцями й мешканцями навколишніх сіл; його порадами було переможено ворога й урятовано життя не тільки тухольської громади, але й їхніх сусідів. Захар Беркут виховав у людей почуття власної гідності та волелюбність. На громадській раді він відстоює права громади від князівських і боярських зазіхань, гідно тримається перед боярином Тугаром Вовком, який заявив свої права на тухольські землі: "Мудрі права наші походять не від твого князя, а від дідів і батьків наших".
Беркут – справжній патріот своєї землі. Розповідаючи тухольцям про знаки на прапорі, він закликає ніколи не здаватися й до останньої краплі крові захищати свою Батьківщину від нападу монголів: "До останньої краплі крові повинна боронити громада свої свободи, свого святого ладу!" Тому коли постало питання: або вихід монголів з тухольської долини, або смерть синові Захара – Максиму, Захар Беркут жодної хвилини не вагався, що треба робити. Серце батька ридало, а розум говорив, що смерть Максима – єдиний порятунок для тухольців.
Передсмертне слово Беркута – це своєрідний заповіт громаді: "Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас". Слова ці мають бути заповітом і для нас та передаватися наступним поколінням.
Есть такое высказывание :"Когда говорят пушки ,музы молчат".Возможно .Но я точно знаю ,что во время Великой Отечественной войны 1941-1945 г.г.музы в моей стране - СССР , не молчали .Наши писатели и поэты во весь голос заявляли о своей позиции по поводу вероломного нападения фашистской Германии на мою Родину .В первые же дни войны Александровым была написана песня"Священная война " Строки "Вставай ,страна огромная ,вставай на смертный бой!"- действовали на людей сильнее всяких приказов .
А у погибших или раненых воинов часто на груди находили переписанные от руки стихи Твардовского ,Симонова ,Исаковского .Эти стихи ,написанные людьми ,находящимися на передовой ,военными корреспондентами ,читались в солдатских землянках ,на привалах в лесу ,передавались из рук в руки ,из уст в уста .Эти стихи вели в бой ,помогали солдатам выстоять .
Мне из поэзии военного времени наиболее ярким кажется стихотворение Твардовского "Рассказ танкиста"
Твардовский АлександрРассказ танкиста<span>Был трудный бой. Всё нынче как спросонку...
И только не могу себе простить
:
Из тысяч лиц узнал бы я мальчонку,
Но как зовут, — забыл его спросить.
Лет десяти-двенадцати. Бедовый.
Из тех, что главарями у детей.
Из тех, что в городишках прифронтовых
Встречают нас, как дорогих гостей.
Машины обступают на стоянках
,
Таскать им воду вёдрами не труд
.
Выносят мыло с полотенцем к танку
И сливы недозрелые суют...
Шёл бой за улицу. Огонь врага был страшен
.
Мы прорывались к площади вперёд,
А он гвоздит, — не выглянуть из башен, —
И чёрт его поймёт, откуда бьёт.
Тут угадай-ка, за каким домишком
Он примостился — столько всяких дыр!
И вдруг к машине подбежал парнишка:
«Товарищ командир! Товарищ командир!
Я знаю, где их пушка... Я разведал..
.
Я подползал, они вон там, в саду»...
«Да где же? Где?» — «А дайте, я поеду
На танке с вами, прямо приведу!»
Что ж, бой не ждёт. «Влезай сюда, дружище...»
И вот мы катим к месту вчетвером
,
Стоит парнишка, мимо пули свищут, —
И только рубашонка пузырём.
Подъехали. «Вот здесь!» И с разворота
Заходим в тыл и полный газ даём,
И эту пушку заодно с расчётом
Мы вмяли в рыхлый жирный чернозём.
Я вытер пот. Душила гарь и копоть.
От дома к дому шёл большой пожар.
И помню, я сказал: «Спасибо, хлопец...»
И руку, как товарищу, пожал.
Был трудный бой. Всё нынче как спросонку.
И только не могу себе простить:
Из тысяч лиц узнал бы я мальчонку,
Но как зовут, — забыл его спросить.
</span>Перед нами стихотворный публицистический очерк о юном герое войны .Твардовский назвал стихотворение "Рассказ танкиста" ,что указывает на достоверность истории и на то ,что у неё есть автор -.танкист ,которого фактически спас от смерти "бедовый хлопец" Во время боя за маленький городок нашим войскам не удавалось подавить огневую точку противника ,и "А он гвоздит, — не выглянуть из башен,
И чёрт его поймёт, откуда бьёт. "
Местный парнишка пронаблюдал ,откуда строчит враг ,он показал танкисту это место, и солдат говорит :"И эту пушку заодно с расчётом
Мы вмяли в рыхлый жирный чернозём."
Это стихотворение ,написанное в 1942 году, автор посвятил всем безымянным юным героям войны .которые отчаянно и смело ,наравне со взрослыми ,защищали Родину
Об одном жалеет танкист .:
"И только не могу себе простить
: Из тысяч лиц узнал бы я мальчонку,
Но как зовут, — забыл его спросить."
Начальные и последние строки стихотворения ,повторяясь ,создают кольцевую композицию .которая придаёт стихотворению законченность и стройность .
Волхвы- это типо вожди народов,которые могли видеть будущее,ЗНАЛИ ВСЕ ОБ ЭТОМ МИРЕ.
а ДАРЫ ВОЛХВОВ потому что,возможно, главные герои в итоге подарили друг другу самое дорогое в этой жизни- свои сердца.
С ними не сравниться никакой подарок купленный за деньги.Они доказали свою любовь, продав ПОСЛЕДНЕЕ что у них было