Моя мала Батьківщина… Моє рідне місто, якого я ніколи не проміняю на інше…Та точка на карті нашої неньки України, куди завше хочеться повернутися… Повернутися на вулички та провулки, що ними ходиш кожного дня…Прогулятися міським парком…Відпочити на березі Тетерева чи Кам’янки…Помилуватися краєвидами з Голови Чацького…Посидіти з друзями у маленькій , затишній кав’ярні…
Житомир - місто з давньою історією, що оповита легендами… Житомир – казка жита і миру… Тут живуть найгостинніші , найпривітніші , найщиріші та найдобріші люди…Тут тебе завжди зустрічають з посмішкою та широкими обіймами…
Житомир – найспівочіше місто, колиска, що виплекала цілу плеяду відомих і геніальних особистостей минувшини та сьогодення. Клосовський, Усанович, Корольов, Векслер, Ольжич, Лятошинський, Ріхтер – цей перелік можна продовжувати до безкінечності.
Житомир – поєднання непоєднуваного… Дев’ятиповерхівки сусідять з приватними будинками;новобудови та давні споруди-свідки бурхливого життя міста;вулиці, що перетікають у сади та ліси. Мальовничі околиці, індустріальна зона, поля, що зустрічають росою на траві та пилом на ґрунтових дорогах…
Для того, щоб закохатись у нього, достатньо лише одного разу його побачити, відчути його атмосферу…
Літо-ранок-щебетання задоволених життям птахів-дах висотки-безхмарно-безтурботне небо-і місто, що простягається внизу, що тоне в відтінках зеленого, які повільно переходять у блакитний десь там, на горизонті;куполи церков та собору;люд, що неквапом рухається у своїх справах. Або : вечірні вогні, гамір вулиць, що готуються до ночі, сотні-тисячі яскравих точок – вікна жителів, вітрини магазинів, ліхтарі, автомобілі;міська ратуша; годинник, що б’є кожну годину; гамірні святкування, коли всі ми є одним цілим, однією дружною громадою, однією великою родиною. Сквери, що чарують своєю тишею і спокоєм; зимові ранки, коли дерева ,кутаються в іній, одягають снігові шати;листя усіх можливих барв золотого, червоно, багряного, що так таємниче шарудить під ногами восени;мільйони квітів навесні, свіжа зелень…
Інфінітив<span> (від </span>лат. infinitivus<span> — невизначений, неозначений) або </span>дієіме́нник<span> — початкова форма </span>дієслова<span> . В</span>індоєвропейських мовах<span> інфінітив являє форму віддієслівного імені, яке перейшло у дієслівну парадигму. Історично, інфінітив називав дію як таку. Він може мати вид (</span>взути — взувати), стан (бити — битися), відносний час (лат.laudare<span> «хвалити (зараз)», </span>laudavisse<span> «хвалити (у минулому)», </span>laudaturum esse<span> «хвалити (у майбутному)» та, зрідка, особу та число (португал. </span>falar<span> «говорити», 1-а особа однини, </span>falar-es<span> «говорити», 2-а особа однини). Інфінітив бере участь в утворенні особових аналітичних форм (</span><span>буду читати</span><span>, фр. </span><span>je vais lire</span><span>).</span>
У разі нестачі корму ластівка поповнює свій раціон гусеницями і павуками. Ластівка, годує пташенят, приносить у гніздо безліч комах, яких утримує в стравоході. Одна батьківська пара протягом дня повинна принести у гніздо, де їх чекають 5 голодних пташенят, приблизно 400 таких порцій.
