Мені вона сподобалась, бо в ній розповідається про людей, які прагнули
здобути освіту, особливо дітей, що тягнулися до навчання. У повісті
розповідається про дитинство самого письменника. Хто ж він, цей
Михайлик?
Це простий, сільський хлопчик, син бідняків. Він дуже допитливий, йому
все хочеться знати, до всього дійти своїм розумом, а багато чого
довідатися від дорослих. Наслухавшись казок, легенд і розповідей свого
діда Дем'яна та улюбленої бабусі, Михайлик сприймає світ, як казку. Він
любить зорі у високому небі, запах жита в полі і різних трав у лісі.
Любить слухати перепілку в житі і стук дятла на старій груші. Він чуйно
прислухається до бентежних звуків гусей-лебедів у високому небі.
Михайлик — романтична натура.
А який радий Михайлик приходові літа! Це ж найкраща пора в житті дитини.
Він уявляє літо як щось живе, як істоту: "Літо-літечко тихо з полів
зайшло в село, постояло біля кожного тину, городу, та й взялося до свого
ділечка, щоб усе росло, родило". Великий вплив на Михайлика мала мати,
яку він дуже любив, до мови якої весь час прислухався. Мати ріднилася з
природою: вона дослухалася до неба, до землі, до схлипування роси. Увага
до всього доброго, красивого перейшла Михайликові від матері. Тому він
теж, як свята, очікував того дня, коли грім розморожує сік у деревах чи
коли не зіллям, а хлібом починає пахнути жито.
Михайлик підріс. Він дедалі більше прилучається до роботи в
господарстві, у всьому допомагає батькам. І скільки в нього гордості!
Хоч як не хочеться йому поспати рано-вранці, але встає, коли його будить
мати пасти коняку Обмінну. Михайлик знає, що це його обов'язок. Я ще
подумала, що я не така. Треба й мені виправлятись. Мене дуже вразив
випадок, коли Михайлик хотів йти поковзатись на ковзанці. Аж тут
назустріч батько, наказує везти до млина мішок гречки. Хлопчик вертає
додому, запрягається в санчата і везе мішок до вітряка. І стільки тут
виявилось поваги до батька, слухняності. Хоч інколи буває, що Михайлик
не послухається. Але це тільки тоді, коли знає, що це якась дрібничка,
що прикрощів батькові чи мамі він цим не завдасть.
А як хотілося Михайликові стати справжнім женцем! Він чекає цієї
урочистої хвилини з нетерпінням. Ось мати розгорнула і дозволила
Михайлику взяти серп і починати жати. Мені сподобалось, що батьки, за
народним звичаєм, радять хлопчику поглянути на схід сонця і почати "на
щастя". Михайлик хвилюється, його аж в жар кидає. Але похвала батьків
підбадьорює його, і він уже вільніше орудує серпом. Хлопчик працює
старанно, напружено, але втоми не відчуває! А коли тато вправно зв'язав
сніп, нажатий Михайликом, і поставив його "гузирем на стерню", то це
була найурочистіша хвилина в житті хлопчика. Михайлик був гордий з того,
що він вливається в лави дорослих трударів: "І славно-славно йти мені
між житами до жита. Що не кажіть, а вже інакше почуваєш себе, коли стаєш
женцем!" От де по-справжньому відчувається повага до хліборобської
праці, до народних звичаїв.
Влітку Михайлик теж допомагає батькам у господарстві. Він пасе коняку,
громадить сіно. Про свої успіхи хлопець розповідає вчительці Насті
Василівні. Йому приємно, що вчителька його хвалить.
У Михайлика добре та відкрите серце. Він любить і криву качку з
перебитим крилом, і собаку Рябка, і стару коняку Обмінну. Всіх він
вважає за своїх друзів. А коли дізнається, що тато хоче продати Обмінну,
то йому на душі стає так важко. Михайликові шкода розлучатися з
конякою. Він звик до неї, полюбив, тому й не спав цілу ніч. А вранці
підхопився, щоб востаннє напоїти її. Він так зворушливо прощається з
конячкою! Тому можна виправдати Михайлика за те, що він просив за неї
так багато і навмисно давав Обмінній таку негативну характеристику, коли
продавав її. Та як не боляче було Михайликові розлучатися з Обмінною,
але довелось. Мене вразила глибина душі хлопчика. Я навіть подумала, що
хотіла б мати такого друга. Він чесний і правдивий хлопчик.
Михайлик тягнеться до книжки. Він перечитав усі книжки, які були в
хаті-читальні. А коли дядько Себастіян записав його до найбільшої
бібліотеки в Майдані-Трептівському, то Михайлик аж засяяв з радощів. Це
було найщасливішою подією в його житті.
Михайлик — талановитий хлопець. Ще в школі він береться писати п'єси.
Спочатку Михайлик багато їх перечитав, а потім і сам захотів написати.
Михайлик — справжній товариш. Найкращим другом для нього є Люба. Між
Любою та Михайликом такі світлі, чисті дитячі відносини. їхня дружба
щира. Михайлик уміє дорожити цією дружбою. Він ніколи не образить Люби,
не дасть її скривдити, захистить від нападника.
<span>
Він правдивий хлопчик, глибоко шанує батьків, поважає старших. Михайлик
вдячний батькам, що вони навчили його всього хорошого. Завдяки батькам
він не цурається ніякої роботи: вміє рубати дрова, боронувати, за плугом
ходити, молотити на жорнах, працювати на городі.</span>
Чернівці - це дуже гарне місто, розташоване у східному Передкарпатті, в південно-західній частині України, і є адміністративним центром Чернівецької області. Річка Прут поділяє Чернівці на дві частини. Чернівці — місто дуже зелене: там є дендрарій, Ботанічний сад, вісім парків і безліч скверів.
Місто не дуже велике - в Чернівцях живе близько 257 тисяч жителів. Чернівці - дуже старе місто: вперше про нього було згадано у історичному документі у 1408 році. У Чернівцях зберіглося багато пам’яток архітектури, наприклад: ратуша, церква Святого Миколи (збудована у 1607 році), будинок театру, будинок державного університетута багато інших.
Чернівці — значний освітній та культурний центр регіону. Там росташовані такі навчальні заклади, як університет, торгово-економічний інститут, медичний університет, дванадцять технікумів. У місті багато музеїв - наприклад, краєзнавчий та художній музеї, меморіальні музеї Ольги Кобилянської та Юрія Федьковича.
Вистави музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської і філармонія збирають повні зали. Ляльковий театр також дуже популярний серед маленьких жителів міста. Мальовничі місця та безліч культурних пам'яток приваблюють багато туристів як з України, так і із-за кордону. Кожного року до Чернівців приїздять тисячі людей.
Коли я читав повість А. Я. Чайковського «За сестрою», мені здавалося, що
переді мною постав герой-богатир з раніше читаних українських дум. Хоч
Павлусю було лише п'ятнадцять років, але він часто потрапляє, а потім
вибирається із ситуацій, з яких йому, здавалося б, вибратися не під
силу. Я розумію, що автор явно перебільшує фізичні можливості свого
героя, але, певно, він намагався довести нам, сьогоднішнім, що такі
молоді герої — окраса історії України! І ми вже не помічаємо цього
перебільшення, бо образ Павлуся захоплює нас, викликає особливу
симпатію; його хочеться наслідувати і бути на нього схожим.
Ось Павлусь вирушає в далекі й небезпечні мандри на пошуки сестри,
яку щиро любив. Ні лихі часи, ні повна невідомість не зупиняють юного
героя, бо його надихають рішучість і сміливість старших
співвітчизників-запорожців. Він намагається насамперед собі довести, що
гідний їх, вірних захисників нашої землі від татарських набігів.
Андрій Чайковський не ідеалізує Павлуся. Хоч, звісно ж, у першу
чергу, наділяє його найкращими рисами, за які хлопця не можна не
полюбити. Щодо мене, то я схиляюсь перед патріотизмом сміливого Павлуся,
його присягою на вірність рідному краєві, яка звучить у внутрішніх
монологах героя, а також перед щирістю та м'якістю душі, теплотою та
ніжністю почуттів. Навіть те, що він нібито поступається совістю і
вдається до хитрощів і обману татарина, який хотів повернути хлопця до
двору Сулеймана, можна виправдати. Ним керувала мета будь-що вижити, щоб
здійснити свою мрію — знайти сестричку Ганнусю і визволити її з неволі.
Цій благородній меті були підпорядковані всі його вчинки і поведінка,
поки не здійснилася його зустріч з сестрою.
Гадаю, образ Павлуся надовго запам'ятається не тільки мені, а й моїм
одноліткам, бо хвилює й сповнює душі щирою любов'ю до рідної землі та
її історії.
Найулюбленіший <span>еллінський герой Геракл </span><span>був сином Зевса та земної жінки Алкмени. Йому присвячено безліч літературних творів, скульптур, картин, що належать уславленим митцям усього світу. І нині створюються мультиплікаційні фільми та комп'ютерні ігри про подвиги Геракла (Геркулеса, як його називали римляни). </span>
<span>Насправді його звали Алкідом («сильним»). Ім'я Геракл він отримав через ненависть до нього дружини Зевса — Гери. В дослівному перекладі слово «геракл» означає «уславлений Герою», або «завдяки Гері». Це протиріччя помічали вже давні греки. Але так воно й було — Гера, ненавидячи Геракла, ставила на його шляху всілякі перешкоди, чим сприяла тому, що герой, долаючи їх, щораз більше прославлявся. </span>
<span>Зевс із нетерпінням чекав на народження Геракла, який мав допомогти олімпійцям перемогти у війні з гігантами. Він знав наперед, що його син стане неперевершеним еллінським героєм. Та не так гадала Гера. У день, коли повинен був народитися Геракл, Зевс перед богами-олімпійцями став похвалятися тим, що малюк з його нащадків, який у цей день з'явиться на світ, буде володарем Мікен. Однак хитра Гера вдала, що не вірить у похваляння чоловіка і при свідках попросила Зевса поклястися незламною клятвою богів, що саме так і буде. А Зевс, не помітивши підступу, таку клятву дав. Тоді Гера затримала пологи Алкмени і прискорила народження Еврисфея, сина цариці Мікен, який дійсно доводився Зевсові нащадком — правда, правнуком, а не сином, як Геракл. Аж тоді Зевс збагнув, як його ошукано, та було вже пізно — клятву не можна було порушувати. Так володарем Мікен став хирлявий і боягузливий Еврисфей, а Геракл ще й повинен був йому служити. Та Гері й цього було мало — вона задумала вбити хлопчика ще маленьким, пославши до нього в колиску двох величезних отруйних змій. Проте немовля мало таку надзвичайну силу, що своїми маленькими рученятами вмить задушило гадів. Так Геракл ще дитиною став змієборцем. </span>
<span>Із Гераклом пов'язаний цікавий еллінський міф про виникнення сузір'я, яке ми називаємо Чумацьким (або Молочним) Шляхом. Зевс, ще до народження Геракла, мріяв зробити сина безсмертним. Однак для цього той мав не лише бути сином бога, а й хоча б раз напитися молока богині. Тому хтось з олімпійців хитро підсунув немовля в ліжко до Гери вночі, коли та спала, щоб воно, не розбудивши богиню, напилося її молока. Але малий пустун почав смоктати з такою силою, що Гера спросоння різко відштовхнула його від себе, а її молоко забризкало небосхил. Так і виникла наша Галактика — Молочний Шлях, яку росіяни називають «Млечным Путем», а англійці — «Milky way». Та й саме слово «галактика» походить від грецького «gаІакtікоs» — «молочний». </span>
<span>Виховував Геракла мудрий кентавр (міфічна істота, нижня частина тіла в </span><span>попрямував далі. Він перейшов через Рифейські гори (Урал) і потрапив до країни гіпербореїв. Там стояв титан Атлант, батько тих самих Гесперид, які стерегли яблука, потрібні Гераклові. Як ви вже знаєте, за участь у титаномахії Атлант був покараний: мусив тримати на плечах величезний важкий небосхил. Від неймовірного напруження його ступні вгрузли в матір-Землю. За порадою мудрого Прометея, Геракл запропонував Атлантові трохи потримати замість нього небо, а тим часом той перепочине і принесе яблука Гесперид. Атлант приніс яблука, але сказав Гераклові, що віддасть їх Еврисфеєві сам, а Геракл нехай потримає небо замість нього. Звичайно, такого напруження герой довго б не витримав, адже він не мав сили титана. І Геракл схитрував: він неначе погодився із пропозицією Атланта, але попросив того трохи потримати небо на плечах, поки Геракл підмостить собі на голову подушку, а то, мовляв, тверде небо віддавило йому плечі й голову. Простакуватий титан погодився і знову взяв небосхил на свої плечі. А Геракл схопив три яблука Гесперид і помчав до Еврисфея. Той отримав яблука, але так розлютився черговою перемогою Геракла, що кинув їх героєві. Згодом Афіна повернула яблука Гесперидам. </span>
<span>І останнім, </span><span>дванадцятим, подвигом Геракла була небезпечна мандрівка до Аїду за страшним сторожем підземного царства — триголовим псом Кербером. </span><span>Знову Еврисфей послав Геракла на вірну смерть, адже з Аїду не повертався ніхто. Бог Аїд дозволив йому забрати потвору, але за однієї умови — не використовувати зброї, подолати його голіруч. А це було неможливо, адже Кербер був триголовою потворою, мав тулуб, усіяний зміїними головами, та ще й драконячий хвіст. Проте Геракл ледь не задушив Кербера, потім узяв його на повід і відвів до Еврисфея. Той і так був боягузливим, побачивши ж цю потвору, взагалі онімів і лише замахав до Геракла руками: мовляв, негайно відведи це страхіття назад до Аїду, я тобі зараховую всі подвиги і відтепер ти можеш бути вільним. Геракл відпустив Кербера, і той одним стрибком повернувся до Аїду. Так закінчилася служба Геракла в Еврисфея.</span>