Чехов написав порівняно небагато оповідань про кохання, та майже кожне з них змальовує це почуття як найбільше щастя, муку, таїну людського існування. Най-відоміші з них «Будинок з мезоніном», «Про кохання» і «Дама з собачкою». Це останнє розглянемо докладніше. Якщо «Людина у футлярі» та «Скрипка Ротшильда» — це трагедії безнадійно змарнованого життя, то «Дама з собачкою» — драма, яка завершується словами, може, ілюзорної, але надії. Початок твору обіцяє нам доволі звичну історію курортного адюльтера. Автор-оповідач коротко і надто виразно характеризує свого банального героя. Дмитро Дмитрович Гуров, заможний пан, який обіймає солідну посаду в банку, іде з Москви відпочивати до теплої осінньої Ялти. Його вік наближається до сорока років. Давно, ще студентом, він одружився, має трьох дітей, існує, як і всі люди його кола служба, клуб, ресторани, звані обіди тощо. Його приємна зовнішність, гарні манери, певний невловимий чоловічий шарм роблять його улюбленцем жінок, і він приємно почувається в їхньому товаристві. У Гурова була безліч любовних пригод. Легко вступаючи у зв’язки з жінками, він так само легко розлучався зі своїми коханками, виробив до них цинічне споживацьке ставлення, позбавлене найменшої шанобливості і справжнього почуття. «Нижча раса!» так зневажливо він називає жіноцтво, але «без «нижчої раси» не може прожити і двох днів». Свою дружину, даму емансиповану, категоричну, владну і, як вона сама себе визначає, «мислячу», він не любить, навіть побоюється і через те неохоче буває вдома. І ось такий досить банальний пан на ялтинській набережній звертає увагу на молоду невисоку на зріст біляву жінку в береті з білим шпицем на поводку. Досвідчений ловелас думає: «Якщо вона без чоловіка і без знайомих, то незайве було б познайомитись з нею». І знічев’я він заводить з цією самотньою і сором’язливою, мов інститутка, жінкою любовну інтрижку, як споконвіку ведеться на курортах. Гуров і Ганна Сергіївна стають коханцями. Все відбувається як завжди. І навіть сльози жінки після «гріхопадіння», її пераживання не є чимось незвичним.Але саме тоді, коли, здавалося б, ця любовна історія мала б Гурову набриднути, стається щось для нього неочікуване. Він по-справжньому закохується, почувається щасливим в товаристві Ганни Сергіївни, не розлучається з нею ні на годину. З нею він по-новому бачить море, схід і захід сонця. Весь навколишній світ набуває чудових свіжих барв і ароматів. Тендітна, тонка шия жінки, гарні сірі очі, її наївність і щирість, непідробне почуття до нього викликають у душі чоловіка ніжність і любов, яких він до цієї зустрічі не знав. Та курортний роман має закінчитися. Гурову час повертатися до Москви, а до дами з собачкою приїде чоловік, який обіймає високу посаду в місті С. Повернувшися додому, Гуров не без задоволення поринає у вир свого звичного московського життя, йому здається, що ялтинська пригода піде, як і інші, в забуття. Та з ним відбувається щось незвичне. «Минуло вже більше місяця, прийшла глибока зима, а в пам’яті було все ясно, начебто він розлучився з Ганною Сергіївною лише вчора… Ганна Сергіївна не снилася йому, а йшла за ним всюди, як тінь, і стежила за ним. Заплющуючи очі, він бачив її, як живу… На вулиці він проводжав поглядом жінок, шукав, чи нема схожої на неї…»
Потому что мцыри считает, что жизнь в монастыре, хуже всего на свете и убедился в этом окончательно, прожив три дня на свободе. Поэтому он предпочитает "тюрьме" - смерть. Ведь для него важнее всего была свобода.
<span>Я люблю гулять лесом. Там так уютно, прекрасно. А сколько неожиданностей встречает тебя на каждом шаге! Однажды я заметила между ветвями дерева белочку. Она не хотела спускаться ниже, боялась человека. Наблюдая за животными, я любовалась ее мехом, кончики которого были значительно светлее. Пушистый хвостик был темного цвета, а на кончике его мех был белым, будто кто макнул в сметану. Острые ушки с кисточками смешно вздрагивали от каждого резкого движения белочки. А маленькие глазки, будто две горошинки, с доверием смотрели на меня. Руденка (так я назвала белочку) быстро привыкшая к моему присутствию. Осторожно спустилась на землю и впопыхах взяла из моих рук орешки. Обхватив их, начала с удовлетворением есть. Когда есть время, я спешу к лесу, к своей доброй знакомой белочки.</span>
<span>Из комедии «Ревизор» (1836) Н. В. Гоголя (1809-1852). </span>Слова Хлестакова (действ. 3, явл. 6): <span>«Один раз я даже управлял департаментом И странно: директор уехал, куда уехал - неизвестно. Ну, натурально пошли толки: как, что, кому занять место? Многие из генералов находились охотники и брались, но подойдут, бывало, — нет, мудрено. Кажется, и легко на вид, а рассмотришь — просто черт возьми! После видят, нечего делать, — ко мне. И в ту же минуту по улицам курьеры, курьеры курьеры... можете представить себе, тридцать пять тысяч одних курьеров! Каково положение, я спрашиваю?»</span>
