<span>Я відчинив двері на дзвінок. За дверима стояв захеканий мій друг – п’ятикласник Ігор. Ігор дуже любить тварин і пташок. Я подарував йому маленького їжачка, і хлопець приручив його так, що їжачок бігає за ним, як цуценятко. Була в нього ручна галка, що завжди сиділа в хлопця на плечах. Ще Ігор – власник голубів, що живуть у нього під ліжком. Коли мій друг зайшов, він подав мені невелику торбинку, в якій лежала малесенька пташка. Це одна з найменших наших синичок, яка зветься голуба синиця. Але київські птахолови називають її сенчиком. Звідки пішла ця назва, не знаю, але яка ласкава, пестлива назва! Правда, сенчик дуже гарний. У нього тім’я і потилиця блакитно-сині, вузенькі смужки над дзьобиком і над очима білі, вуздечка, смужки за оком і верх шиї темно-сині, животик і груди жовтуваті, хвіст і крила зеленкувато-блакитні. Отак розцяцькований наш сенчік! До того ж він меткий, непосидячий, цікавий, як сам Ігор. Секунди не посидить спокійно. Так сенчік став хазяїном квартири. Він увесь день літає з кімнати в кімнату, залітає у кухню і все підбирає якісь крихти, аби поїсти. Йому хочеться все бачити і знати, бо він дуже цікавий. Усі полюбили сенчіка, хазяїна квартири. А Ігор щодня забігає провідати свою веселу, жваву пташинку (За О. Копиленком).
</span>
Я люблю свою батьківщину, за те що я народилась на Україні і насамперед я патріотка своєї держави. І взагалі, як можна не любити країну, яку оспівували великі поети і не лише українці, а й заморські письменники. Як можна не закохатись у квітучі сади, що розквітають на весні, у росяні літні ранки, у соловейка, що пробуджує нас від сну?Потрібно бути дійсно черствим душею і запеклим меланхоліком, щоб неоцінити усієї краси нашого маленького світу, що з кожним днем цвіте і буяє.
Одним із найцікавіших і найбільш вражаючих парадоксів нашого часу є доступ до величезного обсягу інформації. Проте, чим доступнішою для використання і осмислення є інформація, тим гірше ми в ній орієнтуємося. Цей парадокс є продуктом надлишку інформаційної пропозиції, а це призводить до того, що сучасна людина ризикує «потонути» в морі знань. До цього додається загроза фейків, неперевірених фактів, маніпуляцій.
Як же діяти учневі в інформаційному просторі? Саме медіаосвіта, за свідченнями фахівців ЮНЕСКО, є інструментом захисту від шкідливих ефектів і трендів, бо пов’язана з усіма видами медіа – друкованими, графічними, звуковими, візуальними тощо. [1,3].
Завдання медіаосвіти:
Формування критичного мислення як компоненту свідомого споживання медіапродукції;
Розвиток вміння створювати власні медіапродукти.
Сьогодні ми розглядаємо медіа як ретранслятор дійсності, який частково займається виробництвом і тиражуванням знань про реальність. Учні як активні користувачі різних медіа, не завжди розуміють істинний сенс повідомлень, мотиви і механізми їх створення. Саме тому актуальною технологією на уроках української мови та літератури є медіаосвіта та створення власного медіахолдингу [2,4]. Проте проривні інновації не народжуються в рамках жорстких правил і дедлайнів. Щоб розвинути творче мислення команди (вчителів, дітей, батьків), педагог повинен стати фасилітатором, тобто не керувати процесом, а направляти.[3,2]. Медіаосвіта передбачає методику проведення занять, засновану на проблемних, евристичних, ігрових та інших продуктивних формах навчання, які розвивають індивідуальність учня, самостійність його мислення
Осінь на подвір'ї школи чарують очі учнів, вчителів, батьків. Листя чарівно кружляють останній вальс з вітром. Сумно співають пташки. Лелеки останнім клекотанням прощаються з рідною землею . Осінь знову принесла з собою незабутні враження. Простилила золотими листями стежку до школи.
Ах осінь! Як приємно знову зайти в рідний клас. Для багатьох школярів ця осінь стане останньою, яку вони проведуть в стінах рідного класу. Дальше в них відкриваються двері в доросле життя. Там, куди ідуть випускники, буде лише шлях до самого себе. І лише від кожного з них залежить яким він буде.
Осінь не можна не любити. Вона-дуже красива, хоча тріхки мінлива, з характером, пора року-моя улюблена.
Мы живы, пока о нас помнят. В этих словах великая истина, суть которой начинаешь понимать более остро, когда мир покидают Великие люди. Великие своими делами и поступками, отношением к жизни и друзьям, окружающему миру. Уходя, они оставляют о себе память да боль невосполнимой утраты в сердцах родных и близких.
Амосовским по праву называют декабрь уходящего года все, кто соприкасался с личностью Великого кардиохирурга, мыслителя, ученого, академика Николая Михайловича Амосова. Так распорядилась судьба, что через шесть дней после празднования 6 декабря 2002 года своего 89-летия Н. М. Амосов ушел из жизни. Минул год. По-прежнему кипит жизнь в стенах родного Института сердечно-сосудистой хирургии, носящего его имя. Результатами его работы Амосов мог бы гордиться — количество операций уже перевалило за четыре тысячи, а это практически 20 операций, выполняемых кардиохирургами ежедневно, в том числе более двух тысяч операций с искусственным кровообращением, а показатели ряда отделений достойны особого уважения и подражания.
Имя академика носит не только его Институт, но и улица. Ко дню рождения Николая Михайловича на доме, в котором он жил, появилась мемориальная доска, а в день смерти в память о великом ученом на его могиле, на Байковом кладбище, установлен памятник. В тот же день в зале заседаний Национальной академии наук Украины состоялась юбилейная сессия НАН и АМН Украины, посвященная 90-летию со дня рождения академика Н. М. Амосова.