Ответ:
Правление Бориса Годунова началось ещё до его собственного вступления на трон (1598). Борис стал играть главную правительственную роль ещё в царствование сына Ивана Грозного, Федора Ивановича. Сразу после того как русский престол занял слабоумный и больной царь Федор (1584), при дворе началась борьба боярских партий. Тотчас по смерти Грозного ближайшие к новому царю члены боярской думы поспешили удалить из Москвы его маленького брата, удельного князя Дмитрия; ибо опасались козней со стороны родни последнего – Нагих. Дмитрий вместе с матерью, ее отцом, дядями и братьями отправлен был на житье в свой город Углич. Но воспитатель его Богдан Бельский остался в Москве и заседал в правительственной думе. Этот честолюбивый человек, надо полагать, действовал заодно с Борисом Годуновым, чья жена (дочь Малюты Скуратова) тоже была из рода Бельских. Старые бояре, Мстиславский, Захарьин-Юрьев (Романов), Шуйские и др., очевидно, понимали, что Борис Годунов, с помощью своей сестры – жены царя Федора Ивановича – легко овладеет волею ограниченного умом монарха и займет первое место в управлении. Не решаясь действовать прямо против Годунова, они постарались прежде устранить его союзника Бельского. Правители пустили между московской чернью молву, будто Бельский извел царя Ивана, хочет извести и Федора со старыми боярами. Благодаря многочисленным дворовым людям этих бояр, чернь заволновалась; к ней присоединились некоторые дворяне, особенно рязанцы Ляпуновы, Кикины и другие. Предводимая ими народная толпа бросилась к Кремлю и грозила пушкой разбить ворота, если им не выдадут Бельского. Бояре Мстиславский и Юрьев с дьяком Щелкаловым вступили в переговоры с мятежниками и успокоили их обещанием удалить Бельского. Мятежники разошлись, а Бельский был назначен воеводой в Нижний Новгород. Таким образом, тиранства Грозного и его опричнина не упрочили внутреннего спокойствия: едва он умер, боярские партии и крамолы вновь дали о себе знать и на сей раз послужили предвестием страшного Смутного времени
У своєму розвиткові халіфат прийшов до типової східної феодальної теократичної деспотії з її основними ознаками: переважанням державної власності на землю, державним кріпосним селянином-орендатором, деспотичною теократичною владою халіфів. "Пророк" (потім халіфи) з самого початку виступав як духовний глава (імам), законодавець, воєначальник та суддя. У своїх "відвертостях", розпорядженнях він установлював правила, закони, які для наступних правителів - халіфів та всіх "муслімів" ставали священними догмами. Спадковість влади затвердилася в Халіфаті лише з часом і в боротьбі з родоплемінними традиціями, посяганнями родової аристократії, а також з наївними вимогами виборності халіфа з боку маси рядових арабів. Перші халіфи - Абу-Бекр, Омар та Осман обиралися поплічниками Мухаммеда (мухаджирами та ансарами) зі свого середовища. Принцип виборності халіфа не заперечувався жодною течією ісламу. Хариджити наполягали на виборності халіфа всіма мусульманами, однак політична практика схилялася до аристократизму як у сунітів, так і шиїтів. За Османа халіфатом правив рід Омейядів. Після вбивства Османа, а потім й Алі, який боровся за владу з Муавійєю, останнього було проголошено халіфом знаттю Сирії та Єгипту (661 рік). Отже, перші 60 років Халіфат був теократичною державою з виборним халіфом. Спадковість влади зміцнилася при Аббасидах, але вона постійно порушувалася жорстокою боротьбою між різноманітними течіями ісламу і родоплемінними угрупованнями. Утвердження на троні часто залежало від інтриг двору або примх двірцевої гвардії. У 945 році халіфи в Багдаді поступилися світській владі (султанат) перській династії Буїдів. З цього часу в халіфів залишаються лише духовна влада та релігійний авторитет.
За Аббасидів при халіфі з'явилася посада візиря - його головного радника та помічника. Візир був охоронцем халіфської печатки і міг ставити її на документах без попереднього дозволу халіфа. Візирю підпорядковувалися весь адміністративно-фінансовий апарат, військо, відомство державного контролю - аль-барид, численні відомства-дивани. Посада візиря найчастіше успадковувалася однією родиною. Наприклад, відома могутня династія спадкових візирів Бармекідів. Кожна область (емірат) мала в Багдаді своє територіальне відомство -диван, яке складалося з основного відділу (асл), що відав збиранням податків, та відомства фінансів (зимам). Пізніше територіальні дивани було скасовано, за винятком дивану в справах Вавилонії, яким керував сам візир. Важлива роль належала аль-бариду. Його начальник (сахіб аль-барид) був впливовою вельможею в Багдаді. Він завідував численними поштовими станціями, розкиданими по всій величезній території халіфату, їхні службовці, крім поштових справ, збирали відомості про настрої населення, врожай, діяльність місцевої адміністрації, кількість відкарбованих золотих та срібних монет. Усі ці відомості надходили до сахіб аль-барида. Він одержував також відомості від підлеглих йому шпигунів-вивідувачів, які діяли в халіфаті та за його межами. Сахіб аль-барид щоденно доповідав візирю про стан справ у халіфаті і, крім того, мав безпосередній доступ до халіфа.
Халіфат поділявся на намісництва - емірати. Основними були Іспанія, Магриб (Північна Африка), Єгипет, Сирія, Іран (тут було декілька намісництв), Вавилонія, Мавернахр (Середня Азія), Північна Індія. Уже за Омейядів намісництва стали досить швидко передаватися у спадок, а намісники перетворилися на майже необмежених володарів, їхні зв'язки з халіфом часто обмежувалися сплатою податків до його скарбниці. Зазвичай еміри заздалегідь у вигляді відкупу вносили податки до скарбниці халіфа, а потім нещадно вибивали їх з підвладного населення вже для себе. Емірати у свою чергу поділялися на області, якими керували призначені емірами хакі ми.
За Аббісидів іранська система управління поширилася в більшості міст халіфату. Містом керував градоначальник - раїс; суд очолював кадій (казій), він же був головою місцевого духівництва; мухтасиб спостерігав за базарами, дотриманням догматів ісламу в побуті, взагалі за моральністю; асас очолював нічну варту; начальник поліції -сахіб аш-шурта також мав деякі судові повноваження. Якщо місто було резиденцією правителя області - наїба. хакіма або еміра, то вони здійснювали безпосереднє керівництво ним. Неодмінною ознакою міста були в'язниця - зиндан, шпигуни поліції. Значний вплив у містах мали вожді племен та родів - шейхи, сеїди.
Стоимость, которая пускается в оборот для получения прибыли
1) 1096- 1099Весной - поход бедноты, осенью - поход феодаловЦель - освободить Святую Землю, обогощениеРезультат - поход бедноты - поражение в первом бою поход феодалов - основали : Эдессу, княжество Антиохия, графство Триполи, королевство Иерусалимское
3) 1189 - 1192Немецкие (император Фридрих 1 Барбаросса), английские (Ричард Львиное Сердце), французские (Филипп 2 Август) рыцариЦель - вернуть ИерусалимРезультат - захват острова Кипр, порт Акру стал столицей королевства Иерусалим
4) 1202 - 1204рыцари, организовал Папа Иннокентий 3Цель - поход на Святую землю, но участники дошли только до ВизантииРезультат - захват Константинополя, разграблен храм Святой Софии, создали на территории Византии Латинскую Империя (пала в 1261 году)
