Це спеціальне письмо, запроваджене для точної передачі звукового складу слів і текстів.
Розрізняють три типи транскрипції: фонетичну, фонематичну та практичну.Фонетична транскрипція – спосіб передавання на письмі усної мови з усіма її звуковими особливостями. Асиміляція – процес, коли наступний приголосний впливає на попередній, відмінний від нього звучанням, тобто асимілює його.
Хто мови своєї цурається, хай сам себе стидається. Птицю пізнати по пір’ю, а людину по мові.Язик до Києва доведе, а в Києві заблудить. Дурний язик попереду розуму біжить.
Слово — вітер, письмо — грунт. Слово до ради, а руки — до звади. Слово до слова — зложиться мова. Слово може врятувати людину, слово може і вбити. Слово старше, ніж гроші. Словом і місто можна збудувати. Удар забувається, а слово пам’ятається. Хто багато обіцяє, той рідко слова дотримує. Чиєсь одне слово губить діло.
Ці слова І. Багряного в його романі «Сад Гетсиманський» передають
дух жорстокої епохи в житті українського народу, епохи репресій та
поневірянь, підозри та зради. Багряний узявся за розгляд такої непростої
теми тому, що він сам був свідком цих подій: він був заарештований,
довго знаходився у в’язниці, але йому все ж пощастило залишитися після
всього цього живим. Отже, роман «Сад Гетсиманський» містить автобіографічні факти.
Назву «Сад Гетсиманський» було взято Іваном Багряним з Біблії. Сад
Гетсиманський — місце, де Юда зрадив Христа. Зраджено було і головного
героя твору Андрія Чумака. Він втік з табору, де знаходився за свої
погляди, і повернувся додому на похорон батька. Але вдома він не встиг
пробути і доби: до його хати приходять працівники НКВС і забирають
Андрія з собою. По дорозі до в’язниці він помічає зміни рідного міста,
де довго не був: кругом червоний колір, фарби облупилися. Колись цей
колір був кольором революції, а тепер став кольором насильства і страху.
Також він помічає зміни в обличчях людей. Люди «засмоктані, виснажені,
обдерті. Зосереджені в собі, позначені тавром суворої професії».
В’язниця знаходилась в Харкові на вулиці Раднаркомівській. Це велике
місто теж змінилося, тепер Харків був «понурий, припорошений сажою і
посипаний сміттям». Негативні враження Андрія доповнює зустріч з
працівником НКВС товаришкою Нечаєвою. Нахабство, брутальні вислови з її
вуст — все це не схоже на поведінку жінки, яка в уяві Андрія повинна
бути лагідною та ніжною. Будинок управління НКВС називали
«фабрика-кухня». Андрій чує, як працює конвеєр
«фабрики-кухні».
Звідусіль чути стогін людей та страшні відгуки мордування. Органи
безпеки знищують «ворогів народу». Ці «вороги народу» — найосвіченіші
люди: інженери, професори, студенти, письменники
Єдина іх вина в тому, що вони мають здатність мислити, а не сліпо вірити в ідеали.
Андрій на собі відчуває ті нелюдські умови, в яких треба жити: тіснота,
духота, відсутність їжі. Для тоталітарного режиму людина — це «дірка
від бублика». В СРСР людей вистачить». Всі ці жорстокі тортури повинні
вбити в людях всі прагнення, перетворити їх в оті «дірки». Ця система
намагається зламати у людей бажання кращого життя, хоче зробити з них
слухняні машини. Але чи можуть сотні тисяч людей бути ворогами народу? В
одному з діалогів зі слідчим Андрій каже, що один чоловік може бути
ворогом народу, десять може, тисяча, але мільйони людей — це не вороги
народу, це сам народ. Отже всі люди, які будували цю країну,
сподіваючись на краще, зараз за ґратами в’язниць. Тому не випадково
кульмінацією твору є поява в камері дідуся. — Карла Маркса. Кругом була
атмосфера недовіри і зради. Немало з колишніх відомих революціонерів, а
також самих працівників служби безпеки також могли опинитися серед
«ворогів народу». Можна було «завербувати» будь-якого працівника цієї
установи: треба було» лише звинуватити його перед начальством в тій
самій «контрреволюційній діяльності». Всі наглядачі поводилися з
в’язнями дуже суворо, але був з них один не прізвище Мельник. Всі в’язні
його дуже поважали за його добрість, казали, що він єдина людина в цій
установі. Коли потім Андрій дізнався, що Мельник власноручно
розстрілював людей, його це дуже вразило. Таку саме дволикість мав і
тодішній режим. Широкі маси людей бачили в ньому своє щастя, своє
спасіння, але мало хто знав про те, що діялося за стінами в’язниць
кожного міста цієї країни, бо звідти вже ніхто не повертався. Уряд лив
невинну кров народу, який його так підтримував. Мельник уособлює в собі
весь державний лад.
Іван Багряний детально досліджує всі дрібниці
в’язничного життя. На п’ятистах сторінках роману він до дрібниць
зображує побут в’язнів, засоби ведіння слідства, характеризує майже
кожного героя цього твору, розповідає про звинувачення, які висувались
в’язням.
Одного разу зібралися всі числівники на нараду і почали сперечатися, хто з них найголовніший. - Я дуже велике число, я – Тисяча, отже , я – головний. - А я ще більше число, я – Десять тисяч, значить я головніший за всіх! І почалась суперечка Кожного разу знаходився числівник, який був найбільшим. І тільки числівник Один стояв і мовчки на все дивився. - А ти чого мовчиш? – спитали у нього. - А що казати? Я думаю, що не треба шукати головного. Тому що без мене не буде ні Тисячі, ні Десяти тисяч, я – простий числівник, утворений з одного слова, а є ще числівники , утворені з двох коренів, вони називаються складними ( тринадцять ), і бувають такі, які містять два або більше простих чи складених числівників, вони називаються складеними ( сто двадцять). Ось так. А чи знаєте ви, що всі ми кількісні числівники, тому що відповідаємо на питання скільки?, і ми також можемо бути ще й порядковими, коли будемо відповідати на питання котрий?- відповів усім розумний числівник Один. Всі числівники замислились і зрозуміли, що числівник Один сказав правду – не треба шукати головного, кожен на своєму місці – головний.
Бігати, ганяти, носитися, Проводити час у розвагах; нічого не робити, нічим не займатися
