Народ — це дух, це заповіти батьків, відповідальність за те, чим вони жили й за що боролися, за саму пам’ять про них і за ту землю, якою вона була, це гордість за все, що звершене попередниками, це сором за все добре, що втрачене, загублене, від чого відцуралися, це надії на майбутнє, бажання прославити свій народ, зробити його могутнішим. Але це й матеріальна культура, передана в спадок. Від материнських пісень над колискою до могил і пам’ятників. Доля тяжко позбиткувалася над нами: ми не маємо могил ні Сагайдачного, ні Богуна, ні Кривоноса, ні Палія, ні Гонти, ні Залізняка — нічиєї, крім могили Івана Сірка, та й ту зуміли спаплюжити нерозумні чи лихі люди. Що ж маємо ми як народ, як нація? Що творить нашу національну гордість, якщо все понищено? Творить нас наша пам’ять, закладена в народних піснях, переказах, легендах. Саме пам’ять народу робить нас людьми.