Сынок подойди ко мне:" Сегодня мы едем на дачу",- сказала мама
Над шляхом, при долині, біля старого граба,
де біла-біла хатка стоїть на самоті,
живе там дід та баба, і курочка в них ряба,
вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.
Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,
і вишні чорноокі стоять до холодів.
Хитаються патлашки уздовж всії стежини,
і стомлений лелека спускається на хлів.
Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.
А потім довго-довго на призьбі ще сидять.
Я знаю, дід та баба - це коли є онуки,
а в них сусідські діти шовковицю їдять.
Дорога і дорога лежить за гарбузами.
І хтось до когось їде тим шляхом золотим.
Остання в світі казка сидить під образами.
Навшпиньки виглядають жоржини через тин…
Средь поля, средь долины, под старой кроной граба,
Где беленькая хатка на пустыре живет,
Живут там дед и баба, и курочка их Ряба,
Она им золотые яички, знать, несет.
Там полон двор цветами, там чудо-георгины,
И вишни чернооко стоят до холодов.
Качаются кудряшки вдоль узеньких тропинок,
И аист престарелый садится к ним на кров.
Чье-то дитя приходит, берут его на руки.
А после долго-долго на лавочке сидят.
Я знаю, дед и баба – это когда есть внуки,
У них – соседа дети шелковицу едят.
Дорога и дорога средь поля с «гарбузами».
Кто-то к кому-то едет тем полем золотым.
Последняя уж сказка сидит под образами.
Привстав, ей георгины кивают через тын.
До нас у клас прийшла дівчинка. Вона була новенька. Староста підійшла до неї.
- Привіт. Мене звати Олеся. Я староста класу. А як ти називаєшся?
- Я Софія.
- Чудове ім’я. Ти будеш першою Софією у нашому класі.
- Добре.
- Ти не соромся, не треба почуватися не у своїй тарілці. Наш клас дуже дружній, учні не розбивають глеків. Тобі буде цікаво з нами. Звідки ти приїхала?
- Із міста Мукачево, що на Закарпатті. Учні класу, де я навчалась, показували відмінні результати. За словом у кишеню не лізли.
- Ми теж не ликом шиті. На олімпіадах показуємо товар лицем. Дівчата наші розумні та цікаві співрозмовниці. Здається, у них добре підвішені язики. Впевнена, що тобі сподобається у нашому класі.
<span>- Я сподіваюся. Це було б чудово!</span>
<span>Протягом свого історичного розвитку український народ переживав безліч трагічних і драматичних періодів. Та, незважаючи на це, він ніколи не впадав у відчай, «не плакав», а перемагав, знаходив у собі внутрішні сили виживати й творити добро. Мені здається, що неабияку роль у цьому відіграло, передусім, надзвичайне вміння українців жартувати, сміятися. Тому, на мою думку, саме веселу вдачу варто вважати однією з головних рис українського національного характеру, яка допомагала й допомагає йому не впадати в гріх розпуки й сліз (а буття нашого народу ой як часто давало приводи для цього!). Істинно девізом нашого народу могли б стати слова: «Треба сміятися, щоб не плакати!»</span>
Чиста, книжкова, пилова полиця.