Древнейшие времена индийцы поклонялись силам природы, от которых зависела их производственная деятельность. Бог Индра был благодетельным божеством, подателем дождя, борцом с духами засухи и грозным богом бури, вооруженным молнией.
Бог солнца Сурия, по представлению древних индийцев, каждое утро выезжал на золотой колеснице, запряженной огненно- рыжими конями. Богам приносили жертвы, молились им. Считалось, что боги не могут отказать человеку в просьбе, если она сопровождалась правильно произнесенными заклинаниями и правильно выполненным жертвоприношением.
КУЛЬТУРА И РЕЛИГИЯ ДРЕВНЕЙ ИНДИИ КРАТКО
В эпоху образования классового общества и государства боги природы превращаются в богов — покровителей государства и царской власти. Бог Индра превратился в покровителя царя, в божество грозной войны.
Со временем, в древней Индии складывается особая жреческая религиозная система — брахманизм. Жрецы-брахманы считали себя единственными знатоками и хранителями священного знания. Они объявили себя лучшими из людей: Индийский храм. Ill—IV вв.
<h3>Как происходило освоение русскими новых земель? </h3>
Как правило, освоение русскими новых земель происходило в рамках завоевательной политики. Иногда это был и добровольный союз. Например, присоединение Казани (Казанского ханства) укладывается в три кровопролитных похода. Некоторые территории были получены как трофеи в результате военных побед, например, Финляндия была получена в войне со Швецией, когда Российская империя помогла Наполеону (по договору).
<h3>Какие положительные и отрицательные последствие несла с собой русской колонизация народам Сибири и Дальнего Востока?
</h3>
Положительные последствия русской колонизации народов Сибири и Дальнего Востока:
- были положены основы будущих крупных городов
- через Сибирь Россия могла торговать и оказывать свое влияние на страны Средней Азии, а также Восточной Азии – Японию, Китай и Корею.
- Дальний Восток помог взаимодействию с Америкой, заселению русских на Аляску
- Сибирь и Дальний Восток – территории богатые землей, реками, озерами, лесами, и полезными ископаемыми
Негативные последствия русской колонизации народов Сибири и Дальнего Востока:
- русские проводили насильственную русификацию и насильственную христианизацию
- народы Сибири и Дальнего Востока были экономически зависимы и платили ясак
- эти территории осваивались, но никак не развивались
Гумані́зм епо́хи Відро́дження, Ренеса́нсний гуманізм, також класи́чний гуманізм — європейський інтелектуальний рух, що є одним з визначальних компонентів Ренесансу як історичної й культурної епохи, основною ідеєю якого було поліпшення людської природи через вивчення античної літератури.
Виник у Флоренції в середині XIV століття, існував до середини XVI століття; з кінця XV століття поширився на Німеччину, Францію, Нідерланди, Англію, і меншою мірою на Австрію, Швейцарію, Іспанію, Португалію, Польщу, Моравію, Богемію, Угорщину, Хорватію та інші країни.
Зародження гуманізму пов'язують з іменем поета й мислителя Франческо Петрарки (1304–1374). Гуманізм був насамперед просвітницьким рухом, що надавав першочергового значення літературі. Гуманістична освіта, на думку гуманістів, мала сприяти всебічному розвиткові особистості: знання мали поєднуватися з чеснотами, правдивий зміст з довершеною мовною формою, тож центральну роль в гуманістичній освіті мали відігравати літературознавство й мовознавство.
Важливою ознакою гуманізму епохи Відродження було відчуття приналежності до справді нової епохи, потреба відмежуватися від минулих століть. Це минуле, яке у той час почали називати Середньовіччям, відкидалося представниками гуманізму, як меншовартісне у порівнянні з античною епохою, яку гуманісти сприймали за взірець і бажану норму для всіх сфер людської діяльності. Чи не найголовнішою метою гуманістів було відродження прямого культурного зв'язку з античністю. Звідси випливала вимога до орієнтації на автентичні античні джерела, що знайшла своє лаконічне визначення в латинському вислові ad fontes (тобто «до джерел»).
Вобраз князя Вітаўта не мог не адбіцца і ў народнай памяці. Апошнім часам у друку з’явіліся публікацыі, якія закраналі тэму народнай памяці пра Вітаўта: у артыкулах «Беларусы ведалі сваіх герояў»[1] Э. Зайкоўскага і «Образ князя Витовта в народной культуре белорусов»[2]Ю. Гурскай.<span>Жыццё Вітаўта ў чымсьці нагадвае жыццёвы шлях полацкага князя Усяслава Брачыславіча (блізу 1029 — 1101 гг.) Абодва князі дамагліся найбольшага ўздыму для сваёй дзяржавы, уладарылі доўгі час, абодвух лёс вымушаў уцякаць з айчыны, пакідаць пасад, а потым зноў узносіў на вяршыню славы. Адзін з іх нарадзіўся ад «валхвавання», а другі быў сынам вайдэлоткі Біруты. Усяслаў і Вітаўт ёсць самымі вядомымі гаспадарамі ў гісторыі Беларусі. Абодва пакінулі след у літаратурнай спадчыне: Усяслаў — у «Слове пра паход Ігаравы»; Вітаўт — у «Пахвале Вітаўту», «Песні пра зубра» М. Гусоўскага, «Прускай вайне» Я. Вісліцкага. Народная памяць таксама захавала вобразы князёў: лічыцца, што Усяслаў быў апісаны ў быліне пра Вольха Усяславіча. А Вітаўт? Пра Вітаўта захаваліся легенды і паданні, і, як трапна заўважыў Э. Зайкоўскі, па колькасці прысвечаных Вітаўту тапонімаў ён бясспрэчна стаіць на першым месце сярод асобаў беларускай гісторыі[3]. У паданнях вялікі князь літоўскі вядомы пад імёнамі Вітаўт, Віт, Віток, Вітыўт, Вітоўт, Вытыў, Вітольд, Вітулт, Вітэлт. Дык як жа ўспрымала насельніцтва князя Вітаўта, які след ён пакінуў у памяці народу? На гэтыя пытанні мы і паспрабуем адказаць у нашым артыкуле.</span>