На дно душі, тупих думок, надходила пора, гарячого марева, гарячої праці, моду взяв, зчеплюватися з старшими, іде дощик, плач калини, журавлиний ключ, напишу в небі, сушать голову, повернути життя.
<span>Яка чаріно проходить зима. Ця високоповажна красуня вміло прикрашає все навколо оксамитом снігу.Навіть, маленькі пташки її люблять, хоч вона безжально ховає їх їжу під пухнастий килим снігу. А чому б їм її не любити? Червоненька калина завжди піклується про них.Безкорисно годує солодкими кетягами. Апотім пташки віддано її віддячують, ретельно збираючи комашок з її листочків щовесни. Вони, напевно, чудово товаришуть.</span>
Весна-чудова,квітуча.Земля-рідна.Дерева-журні,високі,хиткі.Струмки-холодні,чисті.Сади-весняні,квітучі.Радість-щира,велика.Спів-дзвінкий
Солодко спиться Катрусі на пуховій перині.
Якось теплим вересневим днем ми з друзями ходили до лісу. Припікало гаряче сонечко. Над нами світилося прозоре й чисте блакитне небо. Від подиху легенького вітерця шелестіло жовтогаряче листя.
Ліс стояв урочистий. Сонячні промінці падали на листя, створюючи гармонійну й святкову атмосферу.
Ми дуже старанно шукали грибів, але не знайшли їх. Мабуть, з причини того, що довго не було дощу й земля потріскалася та пересохла.
Скоро ми натрапили на кущі, які рясніли горіхами. Ми взялися збирати горіхи зі справжнім завзяттям. На жаль, ми не помітили, що за лісом причаїлася небезпека.
Страшний вітер налетів зненацька. Дерева захиталися. Вогняна сліпуча блискавка розітнула хмари. Ми розгубилися: бігти додому далеко, а лишатися в лісі небезпечно. Дощ полився, як із відра. Вітер шаленів у верхівках дерев. Здавалося, що майже останній осінній грозі не буде кінця
Ми дочекалися. Вітер вгамувався. Дощ ущух. Ми були мокрі до останньої нитки. Зате як радісно було нам іти по розмоклій землі, несучи повні кошики справжніх лісових
надеюсь оно
