Ответ:
Мануфактура, драпкар, книга страстного соседа
Термін «націоналізм» з'являється в українській публіцистиці приблизно у 80 — 90-ті роки XIX ст. Спершу цей термін використовувався не на позначення конкретної політичної доктрини, а передбачав досить широке коло суспільно-політичних уявлень та вподобань українців. Наприклад, Борис Грінченко в «Листах з України Наддніпрянської» вирізняє серед українських діячів «формальних націоналістів», які «виявляють прихильність до всього вкраїнського: до вкраїнської мови, до вкраїнської літератури, навіть до вкраїнської одежі,— але й тільки…», та «свідомих українських націоналів-народолюбців», або, як згодом стали їх називати, «національно свідомих» українців.[4] На рубежі XIX—XX ст. ситуація змінилася: поділ українського національного руху на окремі конкуруючі течії і боротьба між ними призводять до ідеологізації і політизації поняття «націоналізм».
Спочатку українські соціал-демократи цілком у дусі ортодоксального марксизму почали ототожнювати «український націоналізм» із «буржуазною інтелігенцією» та її намаганнями очолити визвольний рух мас. Саме тоді вони запровадили поняття «український буржуазний націоналізм». Лев Юркевич писав у 1910 р. про те, що «з відродженням неісторичних націй, з національною самоорганізацією в них класів — національна буржуазія, яка називає себе „інтелігенцією“, намагається стати на чолі народу, прикривається патріотичною ідеологією, котрою зодушевлює „інтелігенція“ народ на сліпу їй службу».[5] Одним із найактивніших опонентів «буржуазного націоналізму» був публіцист, який друкувався під псевдонімом «Дм. Закопанець» — у майбутньому автор відомого маніфесту радикального українського націоналізму Д. Донцов. Цікавим є той факт, що українських соціал-демократів, зокрема Д. Донцова та Л. Юркевича, вважав «буржуазними націоналістами» за їхні позиції щодо організації робітничого руху російський соціал-демократ, лідер більшовиків В. Ульянов (Ленін).
Думаю главная проблема это абсолютная монархия. Так же власть закрепила выгодные отношения с богатыми сословиями, поэтому народ кричал "Свобода, равенство, братство".
Литовское войско было разделено на три отряда. Первый, под командованием киевского воеводы Андрея Немировича и Анатолия Чижа 9 августа выступил в Северскую землю и захватил Радогощ. В то же время были предприняты безуспешные попытки взять Чернигов, Стародуб и Почеп. Второй отряд под командованием князей И. Вишневецкого и А. Коверского перешёл границу 13 сентября и двинулся на Смоленск, однако взять город не смог, а контратака русского гарнизона во главе с Н. В. Оболенским отбила литовские войска от города. Третий отряд под командованием гетмана Ю. Радзивилла оставался в Могилёве в качестве стратегического резерва.
После отступления литовцев от Смоленска Сигизмунд I 1 октября 1534 года распустил своё войско, оставив только 3 тысячи человек для охраны пограничных крепостей. Этим немедленно воспользовались русские, которые перешли в наступление и продвинулись на 300 вёрст вглубь литовской территории до Долгиново и Витебска, значительно её опустошив и взяв богатый полон. Вскоре последовало ещё более крупное наступление русской армии численностью до 60—70 тысяч человек.[1] Три войска выступили 3—5 февраля 1535 года из-под Смоленска, Опочки и Стародуба. Они не пыталось штурмовать укреплённые города, а предпочитали разорять обширные сельские территории, где литовцы не могли оказать какого-либо сопротивления. Русские отряды доходили вплоть до окрестностей Вильны и Новогрудка. В конце февраля — начале марта русские войска благополучно возвратились в рубежи Русского государства с богатой добычей. Этот рейд подорвал экономику Литвы, которая не могла продолжать войну в одиночку. На помощь литовцам были собраны польские войска.