<span>Главный герой сказки-это Балда.Поп хотел обмануть его при приёме на работу,но Балда перехитрил его."Вот Балда,сметливый очень,обманул попа,хитрец!" Жадность попа была наказана.Балда отдал оброк и стал требовать платы.Балда стал щёлкать попа по лбу.Поп лишился от этого ума.А Балда сказал:"Не гонялся бы ты,поп,за дешевизной."</span>
Тема — кохання
Ідея — кохання – благотворна сила Ліричний герой по-справжньому кохає, відчуває внутрішнє пробудження, піднесення, жагу до життя Художні засоби «Сонет 61»
анафора: благословенні;
епітети: сяйливі очі, солодкий біль; метафори: лук Амура, серця рани; звертання; окличні речення Оксюморони: «Але ж муки ці солодкі…»; «Живлюща смерте…»; «Втіхо навісна…»; «Палаю в стужу…»; «В спеку весь дрижу…»
Протиставлення, оксюморони, риторичні запитання, риторичні окличні речення — дуже влучні, виразні художні засоби для відтворення почуттів, допомагають глибше розкрити суперечливість такого багатогранного почуття, як любов. Цей сонет своєрідна молитва душі й серця до коханої жінки. Петрарко сприймав любов, то як найвище благо, то як гріховне почуття. Ці суперечливі погляди на кохання позначилися на вірші. Кохання – це найвища цінність , а водночас і «солодкий біль», «серця рана». Але ліричний герой приймає все це й не відмовляється від кохання. Він по лицарські милується прекрасною Лаурою. Жодної зухвалої думки немає в нього. Це поклоніння коханій. Думки про кохану виливаються у гімн цьому високому почуттю. Він говорить про Лауру з піднесенням, схиляється перед нею. Композиція твору відтворює кохання дорогоцінне, крихке і милозвучне як кришталь. Воно прозоре, але може відтіняти різні барви, як грані кришталю. Це кохання нескінченне, як пісок, що відлічує нескінченність часу. Серце Петрарки обпалене вогнем кохання, покрите ранами благоговенними, тому увінчене трояндами кохання, які як стріли Амура пронизують його серце, але це не завдає йому смертельних ран, а наповнює солодким болем кохання.
Джерело: http://dovidka.biz.ua/petrarka-sonet-61-analiz/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua
Чим живе людина? Напевне, любов’ю. Любов’ю до людей, вірою в майбутнє, надією на краще. Можливо, саме тому, що всі ці супутники любові Анна Ахматова завжди несла в своєму серці, вона і прожила довге життя, людське і творче. Ця чудова талановита жінка донесла до нас літературні досягнення своєї епохи, що постала на перетині двох століть. Тому поетеса увібрала у свою творчість і розвинула надбання і своїх попередників, і своїх сучасників. І нинішнє покоління захоплюється творчістю Анни Ахматової, її вірші дійшли до серця кожного читача.
«Есть три эпохи у воспоминаний»,— сказала Ахматова в одному з віршів. Можливо, це випадковість, але і доля її теж розподіляється на три періоди.
Перший — юний, початковий позначився «Вечором», «Чітками», «Білою зграєю» — творами, такими близькими до надбань поетичної класики XIX століття.
Поезія А. Ахматової виникла в лоні так званого «срібного віку». У час виходу друком її першої поетичної збірки, авторка опинилась серед великих і яскравих поетів, серед яких були Брюсов і Бальмонт, Бєлий і Сологуб, Гумільов і Іванов, а згодом — Маяковський, Мандельштам, Цвєтаєва і Єсенін. Вона черпала з надбань «срібного віку» надзвичайну словесну культуру і дух новаторства.
Лірика Ахматової цього періоду — це лірика кохання. Але тема кохання в її творах значно глибша і значиміша за традиційні уявлення, адже не слабкістю особистості позначена вона, а надзвичайною силою волі. Її лірична душа виступає бунтівною і незалежною, а не пригніченою і покірною. Тому тінь внутрішнього благородства позначається навіть на стражданнях. Почуття поетеси звернені до різних героїв, злитих в єдиний образ великого справжнього кохання, не тимчасового і миттєвого, а всеосяжного і внутрішньо необхідного.
Ты, росой окропляющий травы,
Вестью душу мою оживи,—
Не для страсти, не для забавы,
Для великой земной любви.
(«Эта встреча никем не воспета…»)
Є ще одна неповторна риса інтимної лірики Ахматової цього періоду — устами поетеси заговорила жінка, яка з об’єкта поетичного почуття перетворилась на ліричного героя. До того ж інтимна лірика увібрала і риси громадянської поезії. Найбільш популярним в роки Першої світової війни став вірш «Утіха».
Вестей от него не получишь больше,
Не услышишь ты про него.
В объятой пожарами скорбной Польше
Не найдешь могилы его…
Її основні поетичні відчуття тих років — відчуття суспільної нестабільності і наближення катастрофи. Уся дореволюційна лірика Анни Ах-матової відбивала драматичну епоху протиріч. І тому не дивно, що відчутні тут нотки жаху привели до пошуків спасіння у релігії, а жорстоке самокатування — до думки про моральні обов’язки митця перед суспільством.
Но не пытайся для себя хранить
Тебе дарованное небесами:
Осуждены — и это знаем сами —
Мы расточать, а не копить.
Иди один и исцеляй слепых,
Чтобы узнать в тяжелый час сомненья
Учеников злорадное глумленье
И равнодушие толпы.
(«Нам свежесть слов и чувства простоту…»)
Вірш «Мне голос был. Он звал утешно…» — один із найяскравіших творів революційного періоду. Адже тут пристрасно і зрозуміло прозвучав голос тієї інтелігенції, яка ходила по муках, помилялась, вагалась, шукала, не знаходила, але робила свій вибір: залишилась разом зі своєю країною і своїм народом.
Другий період творчості, який припав на післяреволюційний голод, розруху, коли старе життя зруйнувалося, а нове тільки розпочалось, Анна Ахматова благословила вічну і нову мудрість життя (вірш «Все расхи-щено, предано, продано…»). У віршах збірок «Подорожник» і «Алло Дотіпі» так багато світлих і радісних рядків, що починаєш розуміти: пошуки нового і цілісного поетеса звершує через громадянські і філософські роздуми. Навіть інтимна лірика цього періоду набула більш духовного характеру. А драматичні тридцяті роки сповнились відчуттям нової трагедії — світової війни. На бентежно-суворому фоні війни і особистих потрясінь Ахматова звертається до фольклорних джерел народного плачу і біблійних мотивів. Ту т відбувся бурхливий сплеск її творчості і вилився у викриття двох великих трагедій — Другої світової війни і війни злочинної влади зі своїм народом.
Нет! и не под чуждым небосвободом
И не под защитой чуждых крыл —
Я была тогда с моим народом,
Там, где мой народ, к несчастью, был.
(«Та к не зря мы вместе бедовали…»)
Але особисте горе не роз’єднало її з власним народом у роки Великої Вітчизняної. Період евакуації був глибоко філософським. Кінець війни сповнився сонячною радістю і піднесенням.
Пізня поезія стала поезією переосмислення і прощання з минулим.
Розвиток ахматовської поезії впродовж усього життя авторки проходив на підґрунті вітчизняної культури. Титулована колись званням «Сафо ХХ століття», Анна Ахматова вписала у Книгу Любові нові сторінки, відзначені найглибшим психологізмом і влучністю.
<span>Поезія Ахматової — невід’ємна частина сучасної російської і світової культури.</span>
Ответ:
1)в 1807 году, Крылов
2)Крылов использовал древний сюжет, появляющийся у Эзопа, Федра, Бабрия, Игнатия Диакона, Лафонтена, Готхольда Лессинга, А. П. Сумарокова и В. К. Тредиаковского. В басне Эзопа лиса обманывала ворону с помощью лести, чтобы заполучить мясо. Сыр впервые появляется в версии Федра в I веке н. э. Ворон (олицетворение мудрости) сменяется на ворону (для русскоязычного читателя — символ растяпы, разини) впервые в версии Сумарокова
3-4)Басня открывается вступлением-моралью: автор предупреждает, что «лесть гнусна, вредна; но только все не впрок, И в сердце льстец всегда отыщет уголок». Далее рассказывается история о вороне, где-то раздобывшей кусок сыра и собирающейся его съесть. Случайно пробегающая мимо лиса, учуяв сыр, захотела отнять его, и ради этого начала расхваливать ворону и уговаривать её спеть. Поддавшись на лесть, ворона каркнула, сыр выпал, и лиса убежала с ним.
5)Ворона и Лисица.характер лисицы: хитрый. характер вороны: доверчивая.Лисица расхваливала ворону схватила сыр и скрылась.
Ворона же слушала,закаркала и уронила сыр.
6)ворона -глупая ведь потаму что рассеянная и слишком доверчивая, можно добавить что не внимательная.
...дальше не буду