Тоталітаризм — це деспотичний, диктаторський режим, який у першій половині XX ст. встановлено в багатьох країнах Європи, Азії та Латинської Америки. Першою тоталітарною державою після жовтневого перевороту 1917 р. став Радянський Союз. У 20—30-ті роки XX ст. тоталітаризм утвердився також в Італії, Німеччині, Югославії, Греції, Іспанії, Португалії, Румунії, Болгарії, Гватемалі, Сальвадорі, Японії. Згодом, після Другої світової війни, під тиском Радянського Союзу тоталітарні режими комуністичного зразка сформовано у Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Болгарії, Румунії, Югославії, НДР, Китаї, В'єтнамі, Північній Кореї, Лаосі, Камбоджі та на Кубі.
Чим же тоталітаризм (від лат. totalis — весь, цілий, повний) відрізняється від демократії? Відповідь на це запитання дають дослідження багатьох політологів та соціологів (X. Аренд, Ф. Гаєк, К. Фрідріх, 3. Бжезінський, Л. Шапіро, К. Полен), які дійшли висновку, що поняття тоталітаризму стосується не лише політичної влади чи держави. Воно характеризує стан усієї соціальної системи. Втручаючись у всі сфери життєдіяльності суспільства, режим встановлює над ними тоталітарний контроль і намагається перебудувати суспільство згідно зі своєю доктриною. Отже, тоталітаризм — це політичний режим і суспільна система, які характеризуються здійсненням певною політичною системою повного контролю над життєдіяльністю всього суспільства і життям кожної людини зокрема, жорсткою регламентацією з боку держави, яка при цьому опирається на засоби прямого збройного насильства, що поширюється на функціонування усіх суспільних сфер. Засновники теорії тоталітаризму — італійці Б. Муссоліні та Д. Джентіле — оперували терміном у позитивному значенні й відзначали тоталітаризм як єдність особистості, партії та держави в ім'я вищої національної ідеї.
Отже, тоталітаризм як теорія і практика зріс на соціально-історичному ґрунті XX ст. У цей час уже стало зрозумілим, що розвиток суспільства неминуче супроводжують зміни в системі розподілу праці, поява нових видів потреб, які призводять до втрати керованості державою соціальними процесами. Водночас хаос структурних змін органи влади намагалися подолати простими рішеннями, пошуком певної ідеї, здатної інтегрувати всі соціальні групи. Це логічно зумовило поступову актуалізацію тоталітарної ідеї.
Але тоталітаризм значно раніше започаткував власне ідейне формування. Це відбувалося в контексті історичного розвитку політичної думки, зосередженої на обґрунтуванні переваг етатизму, тобто необмеженої влади держави, й автократії — самодержавного правління. З давніх-давен генезис ідеї тотального підкорення індивіда державою було зумовлено реакцією на різноманітність людських потреб і форм розподілу праці, які постійно трансформувалися. І саме у державі перебував єдиний центр примирення різноманітних інтересів, з якого також відбувалося управління всіма соціальними процесами. Автократична традиція в управлінні суспільством була властива політичній думці Сходу і Заходу: на Сході — це школа легістів (середина IV ст. до н. е.), на Заході — це політична філософія Платона. За Платоном, правильно організована держава необхідна для формування морально досконалої людини: задля блага суспільства особі заборонено все, що порушує державну єдність (сім'ю, приватну власність, пошук істини).
Те, що у XX ст. вказану ідею втілено на практиці у деяких країнах, дало змогу виявити і систематизувати ознаки тоталітаризму, визначити його видову специфіку. Критику теорії тоталітаризму започаткували праці Ханни Арендт (1906—1975 pp.). І тому, незважаючи на суттєві відмінності, обґрунтування тоталітарної моделі держави у Платона, Т. Мора, Т. Кампанелли, Сен-Сімона, Ж.-Ж. Руссо, а згодом — у К. Маркса, Ф. Ніцше, В. Леніна — дослідники обґрунтували спільну логіку ознак тоталітарних концепцій.
По-перше, генетичні витоки тоталітаризму перебувають у політизації соціальних утопій. Утопія як закрита, завершена система, котра описує ідеальний суспільний устрій, не залишає у ньому місця для дисгармонії, суперечностей і ворожих їй ідей та дій. Отже, тоталітарна утопія реалізується у формі ідеології, яка досить чітко обґрунтовує мету колективних дій. У ній спільні цілі конкретизуються і втілюються соціальним та економічним плануванням.