Ой ходило дівчаточко по зеленім житі, Та й глядало си зіллечко - буде ворожити. Буде го варити в солодкім молоці, Буде з ним чарити щонайкращі хлопці.
А я піду до церковці, до тої нової, А я таке зілля маю, що всі хлопці мої.
Ой, сусідо, сусідонько, научи си сина, Бо я же го очарую чорними очима. Як я єго не вчарую, то вчарує мати, Таки вийдуть тії чари та з нашої хати.
Ой угору, леґіники, угору, угору: Перелила чарівниця чарами дорогу. Не такими перелила, аби від них вмерїи, А такими перелила: любитись до смерти.
Бодай тебе, мій миленький, спалив сніг біленький, Сім раз-єм ті чарувала, ти ще здоровенький. Сім раз-єм ті чарувала, ще два рази буду, Я не знала, мій миленький, що я твоя буду.
Ой дівчата, дівчаточка, за Бога згадайте, Як єсте мне зчарували, так ми раду дайте.
Не так болить, як укусить лютая гадина, Гірше болить, як зчарує любая дівчина.
Як укусить гадинонька, знайдеш в зіллю ліки, Як зчарує дівчинонька, пропадеш навіки.
Іще-м огня і не клала, тріски ся імили, Іще-м любка не кохала, сусідки вчинили.
Коли любиш, люби дуже, не кажи нікому, Бо то люди порозносять, як вітер солому.
— Бодай тобов, леґінику, дідько возив дуби, Через тебе мене люди узяли на зуби! — Бодай тобов, дівчинонько, дідько возив лати, Та що я ся через тебе не удержу хати!
Посію я руту круту, а рута не сходить, Через тяжкі вороженьки милий не приходить. Чей мороз ся пересяде, а рутонька зійде. Чей вороги ляжуть спати, а мій милий прийде.
Рибко моя солоденька, рибко моя срібна, Пішла за нас бесідойка дуже непотрібна.
У Дзвенові ясінійко, бучки зеленейкі, Вороги нас обмовили, а ми невиннейкі; Шумить ясен у Дзвенові, а явір в діброві, Не журися людьми, рибко, — коби ми здорові.
Та й упрів я з товаришем, відай, кожух скину, Кажуть люди, нехай буде, що люблю дівчину. Кажуть люди, нехай буде, що люблю дівчину, А я собі з тої туги запалю файчину.
Сіли на ня вороженьки, насіли, насіли, Та коби ня посолили, сиру би ня з’їли. Ой не тяжко посолити та не тяжко з’їсти, Але тяжко перед людьми правду виповісти.
Твоя мамка моїй мамці не раз повідала: — Би-сь, сусідко, на донечку ліпше уважала. Моя ж мамка твоїй мамці одповіла зараз: — А ти, кумцю, позабула, що-сь мала двох нараз.
Нащо мені коло хати собаки тримати, Є у мене сусідоньки, що вміють брехати! Нехай брешуть, нехай брешуть, та як розуміють, Прийде тая годинонька, вони поніміють!
То на мене набрехала тота зизоока — Єдно око до Бурштина, друге до Потока. То на мене набрехала тота недоросла, Бодай вона ще ходила, як свиня поросна.
На мене сі набрехала одна господиня, Бодай вона так зогнила, як в городі диня.
А на мені брехня стоїть, як на рибі луска, А я з тої брехні вийду, як з-під води гуска.
Ой у мене, моя ненько, голосок овечий, Судять мене суджениці позад моїх плечей. Обсудили руки, ніжки, ще хотять і личко, А до мене обернуться: «Що дієш, сестричко?»
Ой ти, любку, долів ходиш та нічо не видиш, А вже люди учинили, що ти в мене сидиш. Ой ти, любку, долів сидиш та нічо не чуєш, А вже люди учинили, що в мене ночуєш.
Ой запалю крайню хату, най село вигорить, Най за мою білявину ніхто не говорить.
Гадала-м ся віддавати, а уже не буду, — Вороженьки під ноженьки та й гуляти буду.
Кажуть люди, що я дзюба, а я си гладенька, А я собі дзюба-люба, як мід, солоденька.
Вася понимает,что Тыбурций любит своих детей больше,чем папа Васи самого Васю.Но у него есть гордость за отца,потому что Тыбурций уважает его.Хоть Вася и не гордился своим отцом никогда,при дружбе с семьёй Тыбурция он начинает больше и больше любить отца.
