Пророкування
Лонґрен, матрос «Оріона», міцного трьохсоттонного брига,84 на якому він прослужив десять років і якому був відданий сильніше, ніж інколи син рідній матері, мусив, нарешті, покинути службу.
Це сталося так. В одне з його нечастих повернень додому він не побачив, як завжди, — ще здаля, на порозі будинку, — своєї дружини Мері, що сплескувала руками, а потім бігла назустріч. Замість неї біля дитячого ліжечка — нової речі в маленькому будиночку Лонґрена — стояла схвильована сусідка.
— Три місяці я доглядала її, старий, — сказала вона, — подивись на свою доньку.
Мертвіючи, Лонґрен нахилився й побачив восьмимісячну істоту, що зосереджено позирала на його довгу бороду, потім сів, похнюпився й почав крутити вус. Вус був мокрий від дощу.
— Коли померла Мері? — спитав він.
Жінка розповіла сумну історію, перебиваючи розповідь розчуленим агуканням дівчинці й запевненнями, що Мері в раю. Коли Лонґрен довідався про подробиці, рай почав здаватися йому трохи світлішим від дровника, і він подумав, що вогонь звичайної лампи, коли б тепер вони були всі вкупі, втрьох, був би для жінки, яка пішла в невідому країну, найкращою втіхою.
Місяців три тому господарчі справи молодої матері були геть погані. З грошей, які залишив Лонґрен, добра половина пішла на лікування після важких пологів, на турботи про здоров’я новонародженої; нарешті, втрата невеликої, але необхідної для життя суми примусила Мері попросити в борг грошей у Меннерса. Меннерс мав трактир-крамницю і вважався заможною людиною.
Мері пішла до нього о шостій годині вечора. Близько сьомої оповідачка зустріла її на дорозі до Лісса. Заплакана й дуже засмучена Мері сказала, що йде до міста заставити обручку. Вона додала, що Меннерс погоджувався дати грошей, але вимагав за це кохання. Мері нічого не добилася.
— У нас вдома немає ані крихти їжі, — сказала вона сусідці. — Я піду до міста, і ми з дівчинкою перебудемо як-небудь, поки повернеться чоловік.
Цього вечора було холодно, вітряно; оповідачка марно вмовляла молоду жінку не ходити до Лісса проти ночі. «Ти промокнеш, Мері, накрапає дощ, а вітер, того й гляди, нажене зливу».
Туди й назад від приморського села до міста було не менше трьох годин швидкої ходи, та Мері не послухалась порад оповідачки. «Годі мені муляти вам очі, — сказала вона, — і так уже майже нема сім’ї, де б я не позичала хліба, чаю або борошна. Заставлю обручку, і край». Вона пішла, повернулась, а другого дня злягла в гарячці й маренні; негода й вечірній заморозок звалили її двобічним запаленням легенів, як сказав міський лікар, якого викликала добросерда оповідачка. За тиждень на двоспальному ліжку Лонґрена залишилось порожнє місце, а сусідка перебралась у його дім доглядати й годувати дівчинку. Їй, самітній удові, це було неважко. «До того ж, — додала вона, — без такого немовляти нудно».
Лонґрен поїхав у місто, звільнився зі служби, попрощався з товаришами й почав ростити маленьку Ассолъ. Поки дівчинка навчилася твердо ходити, вдова жила в матроса, ставши сирітці матір’ю, та тільки-но Ассоль перестала падати, заносячи ніжку через поріг, Лонґрен рішуче заявив, що тепер він сам усе робитиме для дівчинки, і, подякувавши вдові за діяльне співчуття, зажив самотнім життям удівця, зосередивши всі думки, надії, любов і спогади на маленькій істоті.
Десять років мандрівного життя залишили в його руках дуже небагато грошей. Він почав працювати. Незабаром у міських крамницях з’явилися його іграшки — майстерно зроблені маленькі моделі човнів, катерів, однопалубних і двопалубних вітрильників, крейсерів, пароплавів — одне слово, моделі того, що він близько знав, що за характером роботи частково замінювало йому гуркіт портового життя й мальовничий труд плавби… Гостей він терпіти не міг, тихо спроваджуючи їх не силою, а такими натяками і вигаданими обставинами, що відвідувачеві не лишалося нічого іншого, як вигадати привід, що не дозволяв сидіти довше. Сам він теж не відвідував нікого; таким чином між ним і земляками лягло холодне відчуження, і коли б робота Лонґрена — іграшки — була менш незалежна від сільських справ, йому довелося б відчути на собі наслідки таких взаємин. Крам і харчі він закупляв у місті — Меннерс не міг би похвалитися, що Лонґрен купив у нього хоч коробку сірників. Він виконував також сам усю хатню роботу і терпляче опановував невластиве чоловікові складне мист
