1)У мене горить піч.
У моїй кімнаті вибудувана гарна піч.
2)У тебе тьмяне волосся.
У тебе тьмяні очі.
3)Ой уже мрячить.
На дворі від самого ранку мрячить.
Наголос іде на дргу букву "е")
У людини безліч чеснот: доброта, щедрість, чуйність, уміння співчувати і любити і багато інших. І усі вони засновані на любові людини до людини. І є ще така щиросердечна якість, як милосердя. І воно теж спрямоване на те, щоб довести, що несправедливе латинське крилате висловлення «Людина людині вовк». Але мені здається, що саме милосердя виявляти найважче. Для того щоб бути милосердним, потрібно уміти прощати. Потрібно бути щирим гуманістом. Тому що споконвічно милосердя було проявом великодушності до поваленого ворога. Та й зараз, на мій погляд, милосердя — це прояв великодушності до того, до кого не хочеться його проявляти.
Легко поспівчувати бабусі в переході метро, поклавши їй у протягнену долоню кілька монет. Легко здаватися щедрим, купити молодшій сестричці не звичайні льодяники, а шоколадні цукерки. Легко бути добрим, допомагаючи молодій мамі нести коляску на сьомий поверх. І як же важко утриматися від того, щоб не «добити», не знищити, не деморалізувати цілком переможеного ворога. І ще: бабуся побажає здоров'я на подяку за милостиню, сестричка поцілує в щічку липкими від шоколаду губами, молода мама гаряче подякує за допомогу. Адже відповіддю на добро найчастіше буває добро. Тільки ворог за милосердя навряд чи подякує. А може зненавидить, хто знає.
Важко допомагати тому, з ким ти в поганих стосунках, але хто насправді має потребу у твоїй допомозі або твбїй поблажливості. Іноді бути милосердним нестерпно важко. І, зрозуміло, це дано не кожному. І мені навіть здається — тільки обраним.
У кожної людини на землі тільки одна Батьківщина. Це те місце, де вона народилася, де пройшли її дитячі роки, де вона виросла, місце, яке вона не раз проміряла своїми ногами. Моя Батьківщина — чудова Україна. Я щасливий з того, що народився і живу саме тут. Я дуже люблю свою Батьківщину за її неосяжні, красиві, безмежні простори. Вийди в поле — і ти одразу закохаєшся в золоті поля пшениці, яка наприкінці літа схожа на справжнє море. Увійди в пшеницю — і тебе майже сховають колоски, наче морські хвилі. І тільки небо буде синіти над дороговказом. Така краса милує мою душу. Здається, йшов би цілу вічність стежкою серед поля, тільки б вона не кінчалася.
А які в Україні красиві міста! Яка в них незвичайна стародавня і сучасна архітектура! Київ, Львів, Харків, багато інших міст, — усі вони свідчать при високий культурний рівень наших пращурів.
Хто не милувався сивочолим Борисфеном-Дніпром і Успенським собором, Києво-Печерською лаврою і Видубицьким монастирем, Золотими воротами княжого міста і Софією Київською? Все це неповторні духовні символи культури та історії нашого народу, одвічні цінності, без яких немислима наша Україна.
Золотоверхий Київ височіє на дніпровських схилах більше п’ятнадцяти століть. Київ, якому випала доля стати «матір’ю міст руських», якому довелося виконувати важливу історичну місію у формуванні найбільшої у стародавні часи європейської держави — Київської Русі.
З високості київських пагорбів оглядаючи далекі простори, що розкинулися поза Дніпром, мимоволі замислюєшся над питанням: чиї ми діти і звідки ми пішли, сучасні українці? І дуже хочеться знати, для кого наша земля була Батьківщиною тисячі років тому, якою мовою спілкувалися наші пращури, яке походження має слово «Україна»?
Оглядаючи рідну землю, захоплюєшся її величчю і красою. Який простір! Яка широчінь! На півночі країни багряніють червоною калиною нескінчені ліси, на сході встають терикони донецьких шахт, димлять трубами заводи і фабрики Слобожанщини, на півдні колоситься золоте море пшениці, на заході постають дивовижні Карпатські гори. І все це багатство — то моя Батьківщина, моя Україна!