Практически все творчество Н. А. Некрасова пронизано любовью к простому человеку, к человеку - создателю материальных ценностей. Он пишет о повседневном быте городских низов, о крестьянских буднях. "Муза мести и печали" поэта особенно чутка к несправедливости, к человеческой боли.
Образ одинокой сосны на диком севере стал олицитворением мыслей и чувств поэта который провел параллель между никому не нужным деревом и самим собой , а "прекрасная пальма" это женщина
В произведении, написанном в 1906—08 гг., отражена характерная тенденция зрелой бунинской лирики. Вместо привычного читателю лирического «я» появляется персонаж, сближающий стихотворный текст с эпическим жанром.
Художественное пространство «Дикаря» формируется с позиции героя, отчаянного и бесстрашного охотника. Центром модели мира становятся высокие крутые скалы, соседствующие с головокружительной вертикалью, конечными точками которой становятся небо и океан. Интересно, что противоположные полюсы могут сливаться: их объединяет общая цветовая доминанта — «синь», «синева».
Дикарь целеустремленно пробирается вверх, его не смущает опасность и трудность пути: персонаж не обращает внимания на растения, которые слетают из-под ноги далеко вниз. Герой, получивший от автора оценку «безумец», действует «как во сне», будто подвергшись воздействию гипнотизера. Его цель — не просто добыча, а «большая высота», окончательная и бескомпромиссная. Нагнетание лексики с коннотациями опасности и риска порождает еще один мотив — смерти.
Сцена удачной охоты начинается с неожиданного риторического вопроса, обращенного к лирическому «ты». Фраза лишена всякой жалости: персонаж сосредоточен на технике стрельбы, которую тут же демонстрирует. Шум крыльев раненой птицы становится единственным звуком в визуальном ряду лирического повествования. Жертва «уходит в синеву», тонет в «бездонном небе», как в глубоком океане, — стилистическая фигура вновь напоминает о единстве противоположных точек вертикали.
Развязка финала «Дикаря» характерна для бунинской поэтики. Вечная природа остается безучастной к гибели птицы: кровь грифа, которая сравнивается с упавшей звездой, смывается «волною изумруда».
Двукратное повторение приметной лексемы «стремь» задает начальные координаты художественного пространства. Редкое слово, имеющее старославянские корни, обладает значениями: «вниз», «обрывистый», «крутой». Интересно, что лексема «стремь» стала заглавием произведения Вяч. Иванова, созданного примерно на пять лет ранее бунинского. Хотя поэт критически относился к символистам, в этом случае можно говорить об интертекстуальных связях. Образ «горного стрелка» в трактовке Иванова также исполнен решимости и отваги. Его «дикарь» идет «чрез дебрь и кручь», только путь пролегает вниз, а не вверх. Стоя на самом краю бездны, герой любуется панорамой озер и рек, раскинувшихся в долине.
У Франції на початку 18 століття сам король носив на грудях квіти
картоплі, королева прикрашала ними зачіску, а страви з картоплі щодня
подавали королю до столу. Щоправда селян довелося привчати до цієї
культури хитрістю. Коли картопля достигала, навколо полів ставили
охорону. Думаючи, що охороняють щось цінне, селяни нишком викопували
картоплю, варили її і їли.
В Росії картопля приживалася з величезними труднощами. Селяни вважали за
гріх вживати привезених невідомо звідки чортових яблук і навіть під
страхом каторги відмовлялися їх розводити. У 19 столітті виникали
картопляні бунти. Пройшло чимало часу, поки в народі зрозуміли, що
картопля смачна і поживна.
Цей овоч використовують для приготування легких закусок, салатів, супів,
і других страв. Картопля містить білки, вуглеводи, калій, баластні
речовини, вітаміни А, В1, с. У 100 г картоплі є 70 калорій.
Дика картопля за декілька тисяч років до нашої ери мала велике значення
у житті перших поселенців Анд. Страва, яка рятувала від голоду цілий
народ, називалась “чуньо” і готувалась з проморожених, а потім
просушених картоплин дикої картоплі. В Андах до цього часу індійці
бережуть прислів’я: “Сушене м’ясо без “чуньо” подібне до життя без
кохання”. Воно слугувало також одиницею обміну у торгівлі (“чуньо”
міняли на квасолю, кукурудзу і т.д.)
“Чуньо” було двох видів - біле (“тунта”) і чорне. Рецепт “чуньо”
приблизно такий:
картоплини розсипали під відкритим небом і залишали мокнути під дощем,
сохнути під сонцем та підмерзати ночами під час приморозків; для
швидкого видалення вологи картоплини після відтавання розкладували в
місці, яке продував вітер і обережно перетоптували ногами. Щоб шкірка з
картоплин краще злазила, їх вміщували поміж спеціальними сиром’ятними
шкірами;
коли готували чорне “чуньо”, почищені у вищеописаний спосіб картоплини
промивали водою, а коли готували “тунта”, то картоплини на декілька
тижнів опускали у басейн з водою, після чого залишали для остаточного
просушування на сонці і вітру. “Тунта” зберігало форму картоплини і було
дуже легке.
Після такої обробки дика картопля втрачала гіркий присмак і довго
зберігалася. Якщо виникає бажання смакувати дикою картоплею, рецепт до
Ваших послуг.
Вперше європейці, а точніше іспанці, спробували “мучне коріння хорошого
смаку” лише в середині 16 століття в Перу і назвали його трюфелем. Проте
ця знахідка не досягнула берегів Європи. Пізніше іспанські та англійські
кораблі робили зупинки біля берегів Чілі і запасались картоплею. Звідти
перші картоплини потрапили в Іспанію, а тоді в Італію.
В Європі картопля приживалася важко. Не беручи до уваги те, що іспанці
першими з європейців познайомилися з цією культурою, Іспанія була
останньою країною в Європі, що по-справжньому оцінила овоч. У Франції
перші згадки про обробку картоплі датовані 1600 роком; її поширення
натрапляло на багато перешкод аж до 18 століття.
