Хлопець ще з ранку проник до великого покою і роззирався довкола.
Посередині довгий ясеновий стіл з ногами, що нагадують арфу. Стіл має величезну шухляду, а в ній усякі папери. Батько їх часом перечитує, потім думає над ними. Кругом стола кілька крісел із вигнутими плечима. Вони жалісно скриплять, коли сідає на котресь огрядна хлопцева тітка.
Під столом килим, бабусею тканий. Мама нарікає на тих, хто ступає по ньому заболоченими ногами. Це ж пам’ятка!
Між піччю і дверима до спальні високий фотель. Хлопець на нього не сідає, боїться. Якось сів, і той так високо ним підкинув, що малий ледве не впав. Цей фотель сердитий. На кого? Хто зна…
Під вікном вазонки з квітами. Мама дбає про цю красу, а кішка Мурка мандрує серед неї і пасеться. Кажуть, що вона так лікується.
Над чорною канапою у бронзових рамках з віночками висять фотографії славних людей. Тато вміє цікаво про них розказувати. І сам зовні схожий на того, що його звуть Шекспіром. Лиш бракує таких самих бороди та вусів. Тато сміється й каже, що Шекспір – не борода й вуса, а ті дві великі книжки, що їх він читає, як молитовник. Найбільше хлопчина любить дивитися на портрет діда. Знає про нього багато доброго.
Крізь вікно відблиски від сонця падають на портрет золотими зайчиками. Дідо ожив. Усміхається і дивиться на внука. Направду дивиться. Чути крик хлопця:
- Мамо! Дідо дивився на мене і сміявся!
Мені , здається, що ми запізнюємось на поїзд.
